Лілія Черен - Марта

— Я тебе что хочу сказать, — почав говорити старий уже спокійнішим голосом, але тепер його слова було розібрати тяжко, бо язик не слухався свого власника: — Ты давай не высовывайся! Тот, кого слышно и видно, того сегодня убирают. Понимаешь? Не высовывайся, кореш. Ты мне нравишься, браток, хороший ты... Ах! Ничего ты не понимаешь! — і старий комуніст п'яно махнув рукою й почав лаштуватися спати.

Володимир добре розумів, про що говорив його попутник. Він уже подумував над тим, щоб піти служити простим водієм. А краще навіть робітником. Або ж виїхати у далеку провінцію чи навпаки — у Москву. Тільки б якось перебути цей голодний час, а потім уже спробувати заховатися, стати кимось зовсім непомітним.

Різко пригальмував, а потім додав газу, від чого чоловік поряд стрепенувся і відкрив очі. Володимирові аж ніяк не хотілося тягти п'яного на третій поверх:

— Ще квартал — і ви дома! — сказав.

Старий комуніст п'яно кліпнув очима і кивнув слухняно головою.

Позбувшись товариша по чарці, Володимир, не поспішаючи, їхав додому. Вперше за багато років йому туди не хотілося. Він не звик вирішувати побутові проблеми. Все його свідоме життя цим займалася його мама, яка ніколи не хворіла. Принаймні він цього не бачив. А це вже п'ятий день лежала не встаючи, хоча ще недавно пробувала щось робити по господарству.

За тиждень до цього він якось необачно пропустив повз вуха те, що мама, яка працювала тепер бухгалтеркою в установі, сказала:

— Сьогодні парторг під час «поточних справ» оголосив, що завтра всі, без винятку, їдуть перебирати буряки в кагатах.

Володимир неуважно кивнув, не вникаючи у суть, заглиблений у щось своє, тільки запитав:

— Може, тебе зранку підвезти до пункту збору?

— Ні, не турбуйся. Маємо бути там уже о п'ятій. Чого б це ти так рано вставав? А сніданок і обід я ще звечора приготую. Тільки ти, теє, не їж холодним. Я тебе, лінивого, знаю.

Мати повернулася пізно вночі, хоча він ще не спав. Сам тільки прийшов з партійного бенкету.

— Ти як, не голодний, синку?

— Якби ж усім такими голодними бути! — усміхнувся Володимир, читаючи останній номер газети «Пролетарська правда».

— А я, знаєш, змерзла. І холоднеча там страшенна була...

Щось насторожило його у її голосі, він відклав газету, підвів очі і вперше уважно на неї глянув. Сіре стомлене обличчя матері було якимось дуже безпорадним.

— Стривай, то там вам, мабуть, ще й довелося гарненько попрацювати! У холоді.

Жінка кивнула головою, поволі роздягаючись.

— То чого ж ти мені відразу не сказала, що буде тяжка праця? Я б через свої зв'язки тобі лікарняний оформив чи якось по-іншому владнав це питання!

— Ну, то ж сказали, що явитися усім і лікарняний — не виправдання. А як ні, то хлібну картку на родину одберуть.

— Мамо, ви як дитина, чесне слово! Таж ми не голодуємо! І я що — просто так горілку з ким треба п'ю? Щоб ви мені гарували на холоді з буряками?!

Жінка винувато подивилася на сина:

— Я ж не знала.

— Ви не знали! Чаю випийте гарячого, чи що. І більше такого не робіть!

І ось уже п'ять днів, як його мати зовсім не вставала з ліжка. Володимир спробував на хвилину забути про те, що очікує його вдома. Але відволіктися, знайти щось хороше на вулицях міста не виходило. Київ був післязимовий й сірий. А на обличчях людей застигла маска напруженого страху і втоми. Хмари людей у перешитому й перефарбованому одязі вистоювали довжелезні хвости: по гас, пшоно, по дрібну солону камсу. А на хліб впроваджено картки, так що звичайні кияни мусили виживати на 300 грамів...

Володимир вважав, що дбав про свою матір. У чергах, після того, як прилавки крамниць спорожніли, вона не стояла. Він діставав усі продукти. Щось отримував по картках і спеціальних купонах на їжу, решту — завдяки обміну на базарі частини пайка на щось потрібніше: олію, квасолю чи цибулю. Звичайно, деякі продукти взагалі зникли, наприклад, сало й масло. Але у цілому жили вони з матір'ю значно краще за інших.

Ніхто не міг йому дорікнути, що він не дбає про материне здоров'я. Праля приходить двічі на тиждень. Навіть прибрати інколи допомогає. Щороку він дістає матері путівку чи то в Крим, чи в Кисловодськ. Хай тільки на ноги встане, і можна буде щось таке знову організувати. А з тим парторгом з материної установи треба поговорити. Щоб такого більше не було.

Роздуми Володимира зненацька обірвалися, коли з безлічі голодних примар, на які він, як і багато інших киян, навчився не звертати уваги, тамуючи у собі швидше не співчуття, а роздратування, — його очі вихопили обличчя, що вирізнялося з-поміж інших. Навіть на відстані його увагу прикували великі зелені очі на блідому схудлому личку, обрамленому чорним, немов смола, волоссям.