Лілія Черен - Марта

Лише під ранок жінка вийшла на околицю якогось села. Обвела поглядом хати, і їй здалося, що тут ніхто не живе. Село стояло тихе: не чути було ні гавкоту собак, ні співу півнів. Хати були понурі, темні. Аж ось праворуч Маргарита побачила господу, у якій світилося, ба, більше — з димаря йшов легенький димок.

Набравшись мужності, завжди така впевнена у собі, а тепер злякана й нерішуча, Маргарита постукала у двері. Відчинила висока жінка років трохи за тридцять.

— Доброго ранку! Чи не могли б ви мене пустити погрітися, я заблукала й замерзла, — попрохала Маргарита мовчазну господиню і, подумавши, що тій потрібно більше інформації, додала: — На мою хату напав чоловік із сокирою, я побігла по допомогу і збилася із шляху. Якби ви мені дозволили відігрітися і сказали, де найближчий партактив, то я була б вам дуже вдячна. Я потім ще й заплачу вам... І хліба... хліба дам.

— Заходьте! — попросила до хати жінка. Її очі хижо зблиснули, коли вона почула останні слова.

У хаті було чисто, натоплено й пахло м'ясом.

Маргарита сіла сором'язливо на лаву і спостерігала за незнайомкою, яка порядкувала в кухні, наспівуючи. Жінка ніяк не могла розібрати слів пісні, і мелодія якось неприємно муляла їй. Вона все поривалась обернутися, щоб подивитись, чи нема кого чужого за спиною. Тверда дерев'яна лава впивалася їй боляче у сідниці. І навіть тепло від печі не зігрівало, а неприємно парило, а потім знову кидало в холод.

Та що це я? — здивувалася собі Маргарита.

— У вас немає чогось гаряченького, щоб зігрітися? — запитала.

— Є суп. Будете? Тільки от хліба немає.

— Нічого, давайте так, як є, — пожвавилася гостя.

Маргарита навіть не підозрювала, наскільки вона зголодніла. Їла суп похапцем, не відчуваючи смаку.

А потім усе відбувалося блискавично, так швидко, що навіть її погляд і слух не встигали фіксувати події.

До хати, не стукаючи, вдерся натовп озброєних чоловіків, усі з чужими незнайомими обличчями.

Поміж них протиснулася чорнява низенька жінка і, показавши на господиню дому пальцем, видихнула-прокричала:

— Це вона — душогубка, вбивця моєї дитини!

Молодий хлопець у шинелі підійшов до печі, вивчив уміст горщиків, почухав збентежено потилицю і сказав сивому чоловікові з пощербленим віспою обличчям.

— Тут, цей, людське...

Маргарита приголомшено глянула на суп, і її відразу ж знудило прямо на підлогу. Але до таких тонкощів, як її душевний стан, і до її слів-виправдання людям, що увійшли, було байдуже. Озброєні чоловіки вправно в'язали їм з господинею руки, від душі роздаючи ляпаси і стусани.

Учора, коли Маргарита вибігла у ніч із хати, вона й не підозрювала, що її шлях буде таким довгим і закінчиться лише біля суворого кремля Соловків.

Іван сидів за робочим столом і курив. Звої диму огортали його, немов ранковий туман. І справді, там, за стінами цього будинку, у супокої передсвітання поволі пробуджувалося місто. Але сонячне світло не проникало у стіни холодного підземелля.

Мушля попільниці була переповнена. Крім неї, на столі стояли тарілки з недоїдками й порожній гран-чак, хаотично лежали кілька тек зі справами, лист паперу, списаний дрібним нерівним почерком, і револьвер.

Важелезну свою голову Іван підпирав рукою. Пальцями відчував, як зворохоблено пульсує скроня. Невидющі очі нестерпно пекли, немовби хтось сипонув у них піску, і йому коштувало величезних зусиль тримати їх відкритими. Але як тільки він стуляв повіки, світ втрачав свою опору, а до горла підкочувався нудотний клубок. З нестримного потоку пам'яті зринали обличчя, голоси, які перепліталися із чимось іншим, здається, з хворобливими образами його неспокійних снів. Й Іван уже не в змозі був відділити одне від іншого. Час від часу його свідомість провалювалася кудись глибоко, розливаючи по всьому тілу приємне відчуття невагомості й пустоти.

Він спробував дослухатися до того, що діялося за товстими стінами цього будинку. Чомусь він був упевнений, що йде дощ. Але не життєдайна злива, не гроза, тріумф стихії, — а похмура мряка. Він уявив собі важкі хмари, які звисають над містом, тиснуть на скроні, падають тягарем на плечі, сковують ноги у ланцюги і хникають на запилені пішоходи дрібними краплинами.