Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Нарешті ми знайшли спільну мову.

Я встаю, глибоко вдихаючи й підтягуючи ремінь переносного концентратора кисню на своєму худому плечі. Але подих застрягає в горлі майже одразу після вдиху. Крізь увесь гамір і хаос аеропорту, на додачу до гуркотіння слизу у мене в легенях, я чую свій найулюбленіший у світі звук.

Її сміх. Він дзвенить, наче дзвіночки, і я миттєво дістаю телефон, упевнений, що залишив його в кишені з увімкненим відео. Але екран темний, а звук не металевий і лунає не здалека.

Він лише за кілька кроків від мене.

Мої ноги знають, що я маю просто піти, сісти на свій літак, ворушитись. Але очі вже шукають. Я повинен знати.

Секунд шість іде на те, щоб помітити її, і я навіть не здивований, що, коли помічаю, вона дивиться просто мені в очі.

Стелла завжди знаходила мене першою.

— А як же «діяти експромтом», Стелло? «У стилі Еббі»? — каже Мія, грайливо штурхаючи мене.

Я підіймаю очі від свого графіка, зі сміхом дбайливо згортаю його й кладу до задньої кишені.

— Рим було побудовано не за день.

Я усміхаюся їй і Камілі, пишаючись своїм ватиканським жартом.

— Дійшло? Рим?

Каміла сміється, закочуючи очі.

— Нові легені, але не нове почуття гумору.

Почувши її слова, я глибоко вдихаю — легені розширюються й стискаються без зусиль. Це досі так дивовижно, що я ледве вірю. Останні вісім місяців були гірко-солодкі, і це ще м’яко кажучи. Мої нові легені дивовижні, на зміну фізичному болю від операції поступово прийшло цілковито нове життя. Мої батьки знову разом, і всі ми нарешті почали виправлятися. Як і нові легені, це не виправило всього, що було зламано. Втрата Еббі й По — біль, від якого я навряд чи коли-небудь одужаю. Так само я знаю, що за жодних обставин якась частина мене ніколи не розлюбить Вілла. І це нормально.

Цей біль нагадує мені, що вони були і що я жива.

Завдяки Віллу в мене попереду так багато життя. Так багато часу . Окрім його кохання, це був найбільший дарунок, що я могла отримати. І зараз я не можу повірити, що мало не відмовилась його приймати.

Я оглядаю аеропорт, високі стелі й широкі вікна, і радісне хвилювання розливається по моїх венах, коли ми йдемо до виходу 17 на наш рейс до Рима. Подорож, яку я нарешті можу здійснити. До Ватикану, Сикстинської капели та першої з багатьох речей, які хочу зробити й побачити. Не з Еббі, і я точно не викреслю того єдиного пункту зі списку бажань Вілла, але сама лише поїздка дозволяє відчути себе ближче до них.

Доки ми йдемо, я усвідомлюю, що задаю крок, а Каміла й Мія прямують за мною. Кілька місяців тому я б надірвалася, находившись стільки, але зараз здається, що я можу просто йти і йти.

— Усі станьте разом для фото! — каже Мія, коли ми знаходимо наш вихід, підіймає телефон, і ми зсуваємося разом, широко всміхаючись на камеру.

Після спалаху ми розходимось, я опускаю погляд на свій телефон і бачу фотографію від мами, на якій тато снідає яєчнею з беконом у формі сумного обличчя з підписом: «МИ ВЖЕ СКУЧИЛИ ЗА ТОБОЮ, СТЕЛ! Надсилай світлини!»

Я сміюся, штурхаючи Мію.

— Чуєш, не забудь надіслати це моїм батькам — вони вже просили про нескінченний потік фотографій…

Мій голос змовкає, коли я бачу, що вона дивиться на Камілу, спантеличено відкривши рота.

— Що? Я знов зробила таке обличчя? — питає Каміла з гучним зітханням. — Не знаю, чому я постійно так усміхаюся…

Мія перериває її змахом руки й спішно кидає погляд на велику групу людей, що чекають посадки на свій рейс, зупинивши очі на чомусь позаду мене. Каміла різко вдихає.

Я озираюся, слідкуючи за її поглядом, і волоски на потилиці стають дибки, коли я веду поглядом уздовж довгої черги людей.

Моє серце починає битися сильніше, тільки-но мої очі натрапляють на Джейсона.

І тоді я розумію. Я знаю, що він тут, ще до того, як його бачу.

Вілл.

Я стою завмерши, коли він підіймає свої очі й прикипає поглядом до моїх. Знайомі блакитні очі, що так довго мені снилися, мало не збивають мене з ніг. Він досі хворий, з переносним концентратором кисню на плечі, втомлений і спалий з лиця. Майже фізично боляче бачити його таким, відчувати, як заново наповнюються мої легені, а його — не можуть.

Але потім його рот складається в ту криву усмішку, і світ переді мною тане. Це Вілл. Це справді він. Хворий, але живий. Ми обоє живі.

Я вдихаю без жодних завад і підходжу до нього, зупиняючись рівно за шість кроків. Теплими очима він роздивляється мене. Без переносного кисню, без ускладненого подиху, без носової трубки.