Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

© Mikki Daughtry, 2020

© Depositphotos.com / IuliiaVerstaBO, обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2022

Я відчуваю приємну важкість браслета з підвісками в долоні. Тисячу разів дивився на нього, але оглядаю знов, бо знаю, що він має бути бездоганним, здатним уладнати все, що треба. Я думав про більш витончені, ніжніші браслети, як ті, що зазвичай носить Кімберлі, та щось у цьому привабило мене. Його срібні ланки суцільні й міцні, зовсім як наші стосунки… переважно.

Кілька місяців тому, коли я замовив браслет, це мав бути подарунок на честь нашого випуску, а не як вибачення та прохання помиритися. Але останнім часом Кімберлі стала мовчазною. Відчуженою. Як завжди, коли ми сваримося.

Хоча, наскільки я знаю, зараз ми не сваримося, тож я навіть не впевнений, за що саме маю просити вибачення.

Роблю довгий видих і підіймаю очі на своє відбиття в дзеркалі готельного туалету, ще раз упевнюючись, що всі кабінки порожні. Зводжу брови й запускаю пальці в неслухняне темно-русяве волосся, намагаючись пригладити його так, як подобається Кім. Після кількох невдалих спроб ми з волоссям здаємося, і я востаннє зосереджую увагу на браслеті.

Блискучі сріблясті підвіски дзеленчать, доки я оглядаю його, і цей дзвін змішується з приглушеними звуками шкільної випускної вечірки по той бік дверей. Може, коли вона його побачить, то нарешті скаже мені, в чім річ.

Хоча… хтозна. Може, просто поцілує і скаже, що кохає, а проблема ніяк не пов’язана зі мною.

Я нахиляюся нижче, щоб оглянути шість крихітних підвісок – по одній за кожен рік, що ми разом. Мені страшенно пощастило знайти на Etsy того, хто допоміг їх створити, адже я не маю ані крихти художнього хисту. Тепер це більше ніж браслет. Це наше спільне життя.

Великим пальцем ніжно проводжу по фрагментах нашої історії, і кілька підвісок пускають мені бісики, упіймавши світло від підвісних ламп.

Комплект бірюзово-білих чирлідерських помпонів, майже ідентичних тій парі, яку тримала Кімберлі як капітан чирлідерів того вечора, коли я запропонував їй «офіційно» стати моєю дівчиною.

Маленький золотавий келих шампанського з крихітними діамантовими бульбашками по вінця – нагадування про мою вишукану пропозицію на шкільному балу кілька місяців тому. Я тишком поцупив пляшку шампанського з маминого бару, щоб здивувати її. Мама посадила мене під домашній арешт на віки вічні, але це було варте того, щоб побачити, як сяють очі Кім, коли я відкоркував пляшку.

Зупиняюся на найважливішій підвісці, розташованій якраз по центру браслета. Сріблястий щоденник, доповнений справжньою застібкою.

Тоді, у середній школі, ми займалися на кухні її дому, коли дівчина побігла нагору в туалет. Я швиденько витягнув рожевий щоденник у неї з наплічника й на перших трьох порожніх сторінках написав: «Я ♥ тебе».

Вона розплакалася, коли побачила це, і від сліз перейшла до звинувачень.

– Ти читав усі мої таємниці? – кричала вона, тицяючи в мене пальцем однієї руки, а другою міцно притискаючи до грудей щоденник.

– Ні, – відповів я і розвернувся на табуреті до неї. – Я просто подумав, що це буде… не знаю. Романтично.

А тоді вона накинулася на мене. Я дозволив їй повалити мене на підлогу, адже був збуджений тим, як близько її прекрасне обличчя опинилося до мого, і її образа вщухла, коли ми зустрілися поглядами.

– Так і є, – сказала вона, і потім її губи боязко торкнулися моїх.

Наш перший поцілунок. Мій перший поцілунок.

Дуже обережно я розгорнув крихітну підвіску й погортав її ніжні сріблясті сторінки, усього три, з написом «Я ♥ тебе». Напевно, між нами завжди виникатимуть дрібні суперечки, але ми завжди кохатимемо одне одного.

Усміхаюся порожнім ланкам браслета, що лише чекають, щоб їх наповнили новими подіями та спогадами, які ми матимемо разом. По одній на кожен рік, які проведемо в Каліфорнійському університеті. А потім я подарую їй новий браслет, щоб заповнювати підвісками і його.

Двері туалету розчахуються, гучно гепнувши об заглушку, що стирчить зі стіни. Швиденько впускаю браслет в оксамитову коробочку, підвіски дзенькають – і тієї ж миті зграя хлопаків з баскетбольної команди вривається всередину. Хором лунає: «Кайле, що за діла, чуваче?» і «Випуск-2020, крихітко!» Усміхаюся їм усім і кладу коробочку в кишеню піджака. При цьому кінчиками пальців зачіпаю фляжку «Джека Денієлза», запхнуту за пасок, – перший етап мого плану переконати двох найліпших друзів покинути цей випускний, влаштований шкільним коштом, і піти на наше місце на ставку, щоб там відсвяткувати по-справжньому.