Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Вона сказала Семові.

Чому не сказала мені?

Я вже готовий рушати, але, перш ніж устигаю смикнути важіль коробки передач, щоб виїхати зі стоянки, вона прослизає на пасажирське місце. На мить я зупиняюся, хочеться вигнати її, та бракує духу це зробити.

Ми маємо розібратися з цим. Браслет досі в кишені.

Я тисну на газ, і ми виїжджаємо на шосе. Колеса ковзають на мокрому асфальті, доки ми розвертаємося.

– Кайле! – каже вона, застібаючи пасок безпеки. – Гальмуй.

Я вмикаю «двірники» в найшвидшому режимі, та все одно цієї швидкості не вистачає проти стіни дощу, що заливає вже запітніле скло.

– Це безглуздо. Ми весь рік планували. Ти, я, Сем. У нас були плани.

Я простягаю руку й витираю конденсат зі скла, аби бачити хоч щось. Пальці натрапляють на крихітну дискокулю, підвішену до дзеркала заднього огляду, і та розхитується. Проте з боку Кімберлі це не таке вже й безглуздя. Я пригадую всі випадки, коли вона передумувала в останню мить, залишаючи нас із Семом у підвішеному стані. Як тоді, коли втекла зі свята з нагоди завершення першого року в старшій школі, щоб позависати зі шкільними чирлідерками, або коли покинула нас посеред групового фіналу, щоб натомість позайматися з випускником. Випадки, які я ховаю глибоко в пам’яті, доки ми знов не посваримося, як зараз.

– Ти просто вирішуєш: «До дідька! Зроблю, як хочу». Так завжди.

Гуркоче грім, і блискавка, що спалахує слідом, відбивається в сяйливому сріблі кульки, розлітаючись по всьому салону.

– Як я хочу? Я ніколи не роблю того, що хочу. Якби ти тільки послухав мене п’ять довбаних секунд.

Вона замовкає, адже ми пролітаємо повз вулицю, що веде до мого дому, і Кім озирається, коли та зникає позаду.

– Ти проїхав поворот!

– Я їду на ставок, – відповідаю. Мене не полишає думка, що коли ми туди дістанемося, то я ще зможу врятувати цей вечір. Зможу врятувати це все .

– Стій. Ні, не треба. Той ставок зараз, певно, на океан перетворився. Просто повертай.

– Ти давно вже про це думала, так? – питаю я, не звертаючи уваги на ті слова. Тракторний трейлер грюкотить повз нас, обдаючи фонтаном лобове скло. Я міцніше стискаю кермо й гальмую, щоб вирівняти машину. – Ясно, що думала. Кім, ти могла просто сказати, що хочеш вступати до Берклі, а не до Каліфорнійського. Усе одно я вже не матиму футбольної стипендії. Мені байдуже, куди ми поїдемо, доки ми ра…

– Я не хочу бути разом!

Ці слова – наче ляпас в обличчя. Я відриваю очі від дороги, щоб глянути на неї, на цю дівчину, яку кохаю з третього класу. Зараз я її навіть не впізнаю.

Раніше ми «рвали стосунки» багато разів, але не так. Дрібні драматичні сварки, які забувалися наступного ж дня, як шлунковий розлад. Такого вона ніколи не казала.

– Тобто… – вона замовкає, і її очі відвертаються від мене, розширюючись. – Кайле!

Я різко обертаюся до лобового скла – саме вчасно, щоб побачити блимання пари аварійних вогнів попереду. Вдаряю по гальмах, але машина під нами ковзає не сповільнюючись.

Раптом втрачаю будь-який контроль над напрямком, у якому ми рухаємося.

Борюся з цим, намагаючись уникнути зіткнення з автівкою, заглухлою якраз по центру нашої смуги, міцно стискаю кермо, намагаючись вирівняти машину. Якимось дивом авто віднаходить зчеплення саме вчасно, і ми вивертаємо, оминаючи нерухому машину. Тягну плече і обережно гальмую до повної зупинки. Мої груди здимаються.

Ледь не вбилися .

– Пробач, – я глибоко вдихаю, заспокоюючись, і дивлюся на Кімберлі – вона бліда, приголомшена, різкий вигин її ключиці виступає і опадає ще більше, доки дівчина намагається перевести подих.

З нею все гаразд.

Але з нами – ні.

«Я не хочу бути разом».

– То ми?.. – починаю я. Слова застрягають у горлі, прориваючись на поверхню. – Ми розходимося?

Вона дивиться на мене, і я бачу, як зблискують сльози в її блакитних очах. Зазвичай я витер би їх і сказав, що все буде добре.

Але цього разу хочеться, щоб вона мені це сказала.

– Треба, щоб ти мене вислухав, – тремким голосом каже вона.

Я киваю: аварія, яка ледь не сталася, стирає гнів і замінює його чимось сильнішим.

Страхом.

– Я слухаю.

Стискаю щелепи, доки вона збирається з думками, і моя рука вже тягнеться до браслета з підвісками в кишені піджака, а одразу над ним гучно гупає у грудях серце.

– Я завжди знала себе лише як дівчину Кайла , – нарешті вимовила вона.

Я дивлюся на неї спантеличений. Що це означає?