Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Фари ллють світло крізь лобове скло – авто несе на зустрічну вантажівку, суцільну стіну металу, що мчить просто на нас.

Час зупиняється рівно настільки, щоб я встиг глянути на Кімберлі. Її щоки у дрібних цятках відбитого світла, очі розширені від жаху. Вона розтуляє рота, щоб закричати, але все, що я чую, – виск зім’ятого металу.

А потім темрява.

Боляче дихати.

Усе яскраве та розмите, обличчя і голоси накочуються спалахами кольору та звуку. Я хочу заплющити очі, заснути. Але перебуваю в якомусь постійному русі.

– Важка травма голови.

– Імпресійний перелом черепа.

Білі кахлі на стелі розпливаються. Апарати пищать. Руки в рукавичках торкаються мене.

– Кайле? Кайле. Поглянь на мене.

Зосереджуюся на голосі й бачу, що він лунає від жінки. У неї руде волосся, зав’язане у квапливий розхристаний хвіст, з якого вибиваються пасма, і двоє яскраво-блакитних очей, що швидко набувають чіткості.

– Добре. Це добре. Я лікарка Бенефілд. Нейрохірург, – каже її рот, і я зосереджуюся на рухах губ, намагаючись збагнути, про що вона говорить. – Я дбатиму про тебе, гаразд?

Навколо її голови наче сяє німб, немов її руде волосся у вогні. Я невідривно дивлюся на нього, коли лунає інший голос.

– Перелом стегнової кістки та міжлопаткові розриви…

– Багато балакає, еге ж? – каже вона, швидко і впевнено підморгуючи мені.

Її блакитні очі роздивляються мій лоб, коли вона починає розпитувати, яка музика мені подобається. Неймовірне виснаження навалюється, доки я говорю про те, який геній Childish Gambino . Мені дедалі важче промовляти слова.

Я змушую все затихнути, крім лікарки. Щось у її спокої подає надію в цьому хаосі. Гучний голос, писк апаратів, тріщання одягу, який зривають із мене, блякнуть. Нічого, крім кола вогняного світла довкруж її волосся. Усмішки на обличчі.

Я починаю всміхатись у відповідь, але потім бачу…

О боже мій.

У її окулярах я бачу власне віддзеркалення.

Кров розмазана по всьому носі. Лоб розчахнений, мов відкритий конверт, з оголеною білою кісткою під ним. Зламаною білою кісткою. Мій череп. Зламаний.

Я починаю панікувати, звуки повертаються, і хвиля страху поглинає мене.

– Це?.. Це – це мій?..

– Усе гаразд, – з усмішкою каже вона.

Не уявляю собі, як кістка, що стирчить із мого лиця, може бути «гаразд», але її обличчя лишається спокійним, як і до того. Чому вона не психує від усього цього? Вона простягає руку до мого обличчя, і потрібна хвилина, щоб зрозуміти, що вона торкається мого чола, моєї щелепи, моїх вилиць.

– Не можу… я не відчуваю. Маю відчувати?

Здається, бачу, як її усмішка завагалася на частку секунди, але переконую себе, що мені наверзлося, бо вона просто продовжує, її руки постійно рухаються.

Я досі намагаюся не впадати в паніку, коли подвійні двері до приймального покою за лікаркою Бенефілд різко відчиняються і крізь них закочують ще один візок.

Починаю заплющувати очі: останні сили полишають мене. А потім бачу. Кучму білявого волосся, вкритого шаром крові.

Ні.

Ні, ні, ні. Спогади вмить повертаються. Злива. Наша сварка. Пасок безпеки, застебнутий у мене на грудях.

– Кімберлі, – я намагаюся кричати, але виходить слабко. Мої повіки важчають. Усе стає настільки, в біса, важким.

– Залишайся зі мною, Кайле, – каже голос лікарки. – На рахунок три. Зараз, – вона гукає до інших голосів у кімнаті.

Я силкуюся не заплющувати очі, борюся, щоб тримати погляд на Кімберлі, але раптом рушаю з місця. Флуоресцентні лампи засліплюють, спалахуючи над головою одна за одною, і ще, і ще, усе швидше й швидше. Блим, блим, блим, блим-блим-блим…

«Ні! – хочеться крикнути. – Назад!» Але я не маю сил вимовляти слова, і все навколо рухається далі.

Я бачу, як лікар несе дитину.

Блим.

Літній жінці дають кисень.

Блим.

Дівчина читає книжку. Підіймає очі, коли ми звертаємо за ріг.

Блим.

А тоді лікар, чий білий халат маячить наді мною, розпливається і зливається із сяйвом, яке поглинає весь коридор, доки не залишається нічого, крім сліпучого білого світла.

– Кайле.

Переді мною пропливають картинки.

Розбита дискокулька.

Стіна дощу.

Біляве волосся Кім, зім’яте та скривавлене.

А потім біль. Він розходиться головою, усім тілом. Стискаю простирадла, доки біль не відступає настільки, щоб я міг розібрати – вже чіткіше – той голос, що кличе мене на ім’я.

– Кайле?

Мама.

Намагаюся розплющити очі, зосередитись на її обличчі. Бачу її ніс, рот, але весь образ надто яскравий. Розмитий. Викривлений. Як на засвіченій фотографії.