Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетри і дебри лісів?

Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх.

Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина з своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і потіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце.

Щасливий, сильний і неподатливий та з завдатками на соняшне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів'яне і всхне… Так і народ без минувшини – пропадає, заникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем'я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовітське» – в переказах, повістуваннях, обрядах, побутах, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір'ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем'я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за повістування, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але їх душі і думки линули туди, ген далеко, звідкілля зайшли в Карпатські гори їхні прапредки. Мабуть з далеких піль, рівнин, степів, з-над широких рік, з-над глибоких морів. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зелені вина», «сірих, круторогих волів у плузі», «яру пшеницю», «бої із поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю».

Отже, не пожаліймо часу ні труду й загляньмо хоча б одним оком у ті наші високі Карпати. Послухаймо повістувань про їх давнину, старовіччину, а знайдемо й почуємо щось таке, що нас зацікавить, а може й зворушить. Старовіччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але і в них багато цінної правди – треба тільки вміти й хотіти знайти її. Недармо ж кажуть: «що навіть і на дні брехні, мозкна знайти трохи правди». Зайдімо от хоч би до великого нині, колись ще зовсім маленького, села Ростік, над бистрою рікою Черемошом…

Початок сімнадцятого століття… Кільканадцять хат серед непроглядних, вікових лісів над потоками й на ґрунях. Хати-курниці, побудовані часто з наколеного, круглого дерева.

Он там над потічком також хата-курниця.

Свята неділенька Божа… Боже соненько, що вже присіло на кришу хати, світить і гріє. Воно не довго там сиділо, а зійшло над потік скупати свої проміння в прозорій воді, щоби ще кращим бути. Скупавшись, сіло на сиву голову старого ґазди та на біляві кучерики його внучка, що присівся біля свого дідуся. Оба сидять на колоді зрубаного дерева та вигріваються на сонці.

Хто ж це той дідусь і його внучок?

Дідусь, це один із ростіцьких ґаздів, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан має двох синів і три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повістує, а Мартинко не відриває від дідика очей, слухає, ловить кожне слово і ховає глибоко в свою пам'ять. Повістування діда, це для нього казка з минулих літ. Курить старий Трохим люльку та повістує про ті часи, коли то він разом із такими як він сам «шибайголовами» зайшов у ці гори й осів, ось тут, над потоком.