Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Перше живе сотворіння, що придбав, була коза. Заміняв її в Кутах за шкуру з вовка. Пізніше теж заміняв за вовчу шкуру телятко, що з нього діждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жінки й ґаздувати без ґаздині, нелегко. Звідкіля ж взяти її, ту жінку-ґаздиню? В горах тоді не було багато дівчат і жінок. А найшлася яка, то чоловіки розбивали собі за неї голови. Задумав Трохим піти в Кути, шукати для себе жінки. От і пішов Трохим, шукав і знайшов жінку. Але що з цього? Стариня не хотіла віддати за нього свою дівчину, доню Софійку. Не хотять і чути, щоб їхня Софійка йшла в далекі гори між диких звірів. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софійка, але й він сам припав до серця Софійці. Договорилися обоє, що Сверлан мусить викрасти Софійку в батьків, і на цьому стало. Та він мусить перед тим ще постарати коня з сідлом. От і постарав коня. Виміняв за шкури з ведмедів.

Одної темної ночі запровадив він коня на умовлене місце, а туди прийшла Софійка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрібне в ґаздівстві.

«Оце й моє віно» – сказала йому.

Посадив Сверлан Софійку на коня, взяв його за повід і подалися горі Черемошем у Ростоки. Скоро потім обос і повінчалися. Стариня (дєдя і неня), Софійки була спершу дуже лиха на Софійку, а ще більше на Сверлана, але по якомусь часі подобріли. Переказали в Ростоки, щоб обоє «молодєта» прийшли до них в гості. Відвідали «молодєта» стариню, а ці погостивши їх щиро, дали Софійці корову, три овечки та й ще дещо.

На другий рік стариня відвідала Сверланів і зраділи, що їхня Софійка щаслива з Трохимом і добре ґаздують обоє та живуть, як Бог приказав. Софія привела на світ троє дівчат і двох хлопців. Молодший Лукин, це син Мартина і внук діда Трохима.

Щойно тоді, як підросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого і тесаного дерева із вікнами і піччю, однак без комина. Побудували і колешні та комори, примножили маржини й іншого добра так, що люди стали називати їх багачами.

Старший син Трохима, Василь, оженившись, осів на дєдєвому ґаздівстві, а молодший Лукин пристав до молодої вдовиці. Старий Трохим Сверлан дожив довгих років, але скільки їх було йому, як умер, того не знав ніхто.

У Лукина, який вже не Сверлан, а Сверланєк звався, було теж двох синів, старший Мартинко, отой внук Трохима Сверлана, що то йому повістував дідо про давні часи, а він його пильно і уважно слухав. Мартин, ставши леґінем, залишив дєдеве старе ґаздівство своєму братові, а сам пристав до дівчини-одиначки, доньки ґазди Клима Матвійчука. Називалася вона Анниця і була дуже гарна та вродлива. Багато леґінів билися за неї. Засватав її Мартин. Стариня приняла його дуже радо за зятя. Відбулося гарне весілля та вінчання. Мартин став зятем у Матвійчука і у всьому ґаздівстві виручав тестя. Тесть був дуже вдоволений зятем. Не зле й не погано живеться Мартинові з Анницею, а Матвійчукам із Мартином. Ґаздують, працюють, а Бог допомагає їм. Заняли, «зарубали» ґрунту з лісами скільки самі хотіли, одну частину ліса спалили, а другу – вирубали, щоб були царинки на траву й сіно для маржини.

Одного дня несподівано пронеслася громом чутка по горах: війна, війна!.. Вся Україна, здається, повстала проти Польщі! Гори ж Карпати, це невіддільна частина України. Йдуть на ту війну й верховинці, що то їх пізніше названо гуцулами. Верховинці – плем'я бойове і завзяте. Ідуть бити ляхів проклятих. Спішать всі до Височана, ген аж у Отинію, за Коломиєю. Він збирає верховинців і покутян, щоби з ними включитись в українську армію під проводом славного гетьмана Богдана Хмеля.

Не сидіти ж вдома й Мартинові. Піде і він туди, куди йдуть не лише молоді, але й старші верховинці. Немає сили, яка здержала б його. В цей час його Анниця привела на світ дитину, хлопчика. Треба було охрестити його. Охрестили і дали йому ім'я по дідусеві, Лукинко. Зараз же по хрестинах пішов Мартин на війну проти ляхів. Не легко було залишити молоду жінку і хлопчика, маленького синка. Та й не знати, чи живим верне з війни, чи побачить ще своїх? Але ж і сидіти при них вдома годі, коли вся Україна у вогні боротьби з Польщею – не «елоси», сором був би й ганьба! Попращав своїх рідних і гори та й пішов.

Не минуло і тижня, як його ґражду й Анницю стрінуло велике нещастя. Пішла Анниця на потік прати сорочки, а маленького Лукинка положила розповитого на травичці до сонечка, що сильно пригрівало. Раптом надлетів великий орел, покружляв над левадою, уздрів дитинку й блискавицею впав на неї. Пірвав у свої сильні кігті і піднявся угору, полетів із Лукинчиком. Запізно побачила це Анниця. Побачила, заламала руки з розпачі й закричала: «Лукинку мій, Лукинку, синочку мій синочку»!