Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гірко плаче й заводить. Вона відповіла крізь сльози:

«Як же мені, Господи, не плакати й не лити сліз та не заводити? Всі гори довкола мене покрив Ти зеленим лісом, а я зовсім нага. З сорому і жалю плакати мушу і буду до суд-віку заводити».

Жалко стало добротливому Господеві Говерлі, погладив її голову й сказав:

«Не плач, не проливай даремно сліз. Твоєї наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе літом хмарами, тай купатиму твою голову в проміннях золотого сонця. Ти перша зустрічатимеш сходяче сонце, сміятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю білого снігу й будеш величатися в днину золотистим, а ніччю сріблистим обличчям. Будеш пишною й славною на всі гори».

Отак Господь заспокоїв, потішив і «втолив» плач Говерлі. Вона втерла свої сльози й усміхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.

Та заледве вспокоїв Господь Говерлю, аж чує далекий стогін і нарікання.

«Хто ж це стогне й нарікає?» – питає Господь.

«Ох, це другий верх, лише трішки нижчий від Говерлі, – Піп-Іван». Прислухується Господь до нарікання Піп-Іва-на й чує:

«Чому, Господи, поставив мене так далеко від Говерлі? Я самітний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема мені з ким порозмовляти, вони мені не рівня. Рівня лише Говерля, але вона далеко-далеко від мене, ні вона мене не почує, ані я її. Кривду заподіяв Ти мені, Господи».

На це йому Господь:

«Високий, великий ти, Піп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаєш і не розумієш, що найбільша приязнь і наймиліша розмова бувають на віддалі. Чим дальше від себе приятелі, тим краще для них. З віддалі росте приязнь і любов. А розмова наймиліша між приятелями без слів – розмова сердець. Серцям же не потрібні слова. Почуваєш себе самітним, скучно й смутно тобі, так відзивайся до Говерлі серцем, говори до неї серцем, а вона відповість тобі серцем. Знай, лиш віддаль притягає серце до серця, лиш віддаль в'яже їх на віки з собою; серця – не слова. Зв'язки своє серце з серцем Говерлі й перестанеш тоді стогнати й нарікати».

І так, як сказав Господь, сталося. Піп-Іван розмовляє з Говерлею серцем і втішний та вдоволений цим.

«Казку почув, леґіне, від старого діда. Так! Тепер це казка, а колись була то істинна правда. Підеш блукати горами, почуєш більше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дідуган і зник.

Лукин прокинувся і вже до ранку не заснув. Над горами ясна ніч. Світить місяць, а зірки сяють, у їх світлі купаються ліси.

Ранком, як сонце пустило на Говерлю перші промінчики, Лукин пішов блукати дальше горами, подався у напрямі, куди вказав йому Лісовик. Спершу блукав лісами, аж найшов стежку, протоптану звірями й пішов нею. Зайшов над річку, але що це за ріка, того Лукин не знав. Дещо пізніше дізнався, що це славна й голосна на всі тутешні гори ріка, Тиса. А що було вже під вечір, сказав собі, що присяде над цією рікою і заночує. Так і зробив. Але перше розложив ватру. Лісовики дали йому кремінь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палає, світить, гріє й диких звірів відпуджує. Вода в ріці шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин і зрозумів мову ріки. Ось так почув ще одну казку гір:

«Я ріка оцих гір, говорю тобі:

Колись, ще тоді, як Господь сотворив оці Карпати та засіяв їх лісами, сотворив теж потоки і ріки, між ними і мене. Сотворив і казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися поміж скали й ліси, а вже найгірше було це, що бачила я мало світла сонця. Його закривали прибережні, густі, темні ліси. А без світла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривітно. Почала я нарікати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одної ночі почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:

«Усе, що сотворив я, має саме кувати собі долю, кувати і не нарікати. Слабе хай не нарікає на свою слабість, мале на свою малич. Слабе, хай старається бути сильним, мале, хай росте. А всім треба знати: перешкоди існують на це, щоб їх поборювати й унешкідливлювати, бо лиш у боротьбі росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай їх, самі до тебе не прийдуть».

Узяла я собі це, що почула, до серця, тай почала борню зі скалами й деревами на моїх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корінням – падали на мене, а я брала на свої плечі й несла в світи. Сказала собі: мушу мати більше води й сили, мусить мені вдень світити сонце, а ніччю – місяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкінці таки покрушила скали й очистила береги від дерев. Тепер не лякаюся перепікод і маю доволі світла й сонця. Сонце купає своє проміння в моїй воді».