Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Вислухав Лукин мову ріки та пригадав собі те, що чув від старого бука. Він говорив подібно, як перед хвилиною говорила ріка. Ще одна гірська казка.

Раненько, разом із сходом сонця, подався Лукин у дальшу дорогу. Через стрімкі, гострі скали й правічні ліси, було темно, як уночі. Боже сонечко не доходить сюди…

Як довго йшов Лукин, цього не знав. Нараз побачив серед густого лісу простору поляну. А на ній величезна колиба з грубих бервен. Що це за колиба та чи живуть тут в ній люди? Підходить до неї ближче. Так, є хтось в ній. Нараз виходить з колиби той «хтось». Але, хто він такий? Високий-височезний, великий-величезний, Лукин напроти нього як муха напроти вола. Злякався Лукин, хотів утікати, але ноги не підносяться, наче вросли в землю, не зробить ні кроку. Перед ним великая, великолюд, чи то велетень. Пригадав собі те, що чув раз від Лісовика. Той оповідав, що давно-давно, не було гір Карпат, було рівне поле, а на ньому жили великолюди, велетні, чи великани. Великани були не лише ростом але й силою та буйністю великі. Вкінці так згорділи, що збунтувалися були й проти того, хто їх сотворив, проти Бога. Знову почув Лукин слово Бог. Бог терпеливий, ждав, що велетні спам'ятаються. Та де там! Почали воювати самі з собою – лють і ненависть запанувала між; ними – до себе й до Бога. Бог терпеливий і милостивий, але цього було йому таки забагато. Позволив винищити самих себе, а тут де жили, казав Бог вирости горам і назвав їх Карпатами. Чув Лісовик, що з усіх велетнів мали залишитися один, чи двох. Коли Бог засадив Карпати лісами, вони десь заховалися в них. А Карпати Бог віддав людям, таким, як Лукинко, такого маленького росту й не великої сили. Оце пригадав собі Лукин, побачивши велетня перед собою.

Велетень підійшов до Лукина, взяв його на долоню, як маленьку комашинку й заніс до колиби, де жив і дожидав своєї смерти. Велетень спав на землі, не стелив собі нічого й нічим не вкривав себе. Ловив, забивав звірину й живився її м'ясом – ватри не знав. Говорив мовою лісів, а ту мову добре знав Лукин. Розумів велетня. Велетень сказав до Лукина: «Як ти зайшов сюди, то мусиш жити разом зі мною доти, поки не відпущу тебе від себе».

Лукин боявся велетня, рад би втекти від нього, але як утекти? Велетень не пускає його від себе, а захотів би втекти, не втече! Його кількадесять кроків, а у велетня один крок, спіймає і строго покарає. То ж мусів жити в колибі велетня і виконувати все те, що той наказував. їв сире м'ясо, як і велетень та спав на землі. Лукин досі м'яса ніколи не їв, а лише те, що їли Лісні й Лісовики. Тепер звик до м'яса, а велетень змушував його їсти багато м'яса. Але ж Лукинко чув, що від м'яса росте в нього сила. Велетень розповів йому про велетнів майже все те, що чув колись від Лісовика. Додав, що десь у горах мав бути його брат, але де він, цього не знає.

Лукин подивляв не тільки ріст велетня, але й велику силу в нього. Одним ударом п'ястука клав на землю ведмедя тай з'їдав нараз половину м'яса з нього. Він почав і Лукина робити сильним. Говорив, як старий бук і Тиса говорили, що на землі можуть жити лише сильні. Слабі мусять вступатися з дороги сильним, робити для них місце. Повчав Лукина, що не лише з їжі прибуває сила, її треба виробляти в собі. Казав Лукинові купатися в холодній, ледяній воді, виривати зі землі щораз більші дерева, вилізати на дерева і пригинати їх до землі, підносити щораз тяжче каміння тай «дужітиси» зі звірями. По якомусь часі міг Лукин, зловивши оленя за роги, класти його на землю, а потім то й вбивав оленя кулаком межи роги. Тепер казав велетень Лукинкові «дужітиси», боротися з ведмедем. Дав йому в руки тяжкий кусень твердого дерева та йти з ним на ведмедя.

Пішов Лукин у ліс, а велетень назирцем за ним. Удалося Лукинови вбити ведмедя. Приніс його на плечах і «верг велетові» під ноги. Велет засміявся поплескав Лукина злегенька по плечі, взяв ведмедя і почав їсти ще тепле його м'ясо.

Перебув Лукин у велетня в колибі один рік, а далі пішов і на другий. Під зиму казав велетень Лукинові йти з ним у ліс. Пішли. Ходили лісами, аж надибали потік, над ним скалу, а в скалі велику печеру. Зайшли до неї. Тоді велетень сказав:

«У цій печері закінчу своє життя. Я прочуваю, що моя смерть уже недалеко. Умру в цій печері, а ти завали її камінням і піди блукати своїми горами. Привали добре каменюками, щоб до печері не дісталися жодні звірі. їв я звірів, а вони по смерті зжерли б і мене. Я цього не хочу».

Надходила весна. Одного дня застогнав велетень так, що аж скали здригнулися і задрожали. Застогнав, заревів три рази й сконав.