Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Вона ж в мене ще дитина, а не дівка».

Що ж робити, молодята мусять коритися волі батьків – як сказали так і мусить бути. Але ж, Господи, як воно видається далеко до другої осени! Потішилися тим, що літом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Діждалися Божого літечка. Зараз після двох тижнів по «полонинському виході» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав її там нетерпляче, рахував дні і ночі.

У неділеньку святу пішов Михайлик із Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко гріло та золотило полонини, а вітрець повівав із Чорногори, ніс шепотом солодку казку кохання.

Вони обоє по шовкових травах полонинських ступали, пахощі полонин втягали: Васютка чічки збирала, вінок на голову плела, а кращі квіточки Михайликові за кресаню клала. В казці кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, їх молоді серця чічками зацвітали. Як малі діти над потік ішли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зіллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зійшли. Не знали, як і коли зійшли з плаю, та зайшли в ліс. Аж по якомусь часі опам'яталися, що заблудили, на манівці зійшли, напевно їх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз наліво, не вийдуть з ліса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чічка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зірвати ту пречудову чічку. Схилилась і зникла разом з чічкою, – впала із стрімкої скали, не видавши навіть з себе голосу. А Михайлик і собі зі скали стрімголов за нею.

Дивно, впав із скали і став на ноги. Васюта під скалою. Голова розбита, все обличчя в крові. Прожогом кинувся Михайлик до неї, підняв із землі, взяв на руки, приговорює до неї, а вона мовчить, не відзивається. Приложив вухо до її серця, а воно не відзивається, не б'ється. Не хоче вірити Михайлик, що його Васюта, його майбутня спільниця життя і майбутня мати дітей, віддала вже Богові свою душу. На руках її тримає, наче божевільний бігає з нею попід скалою. Не тямить, як довго так з нею бігав, плакав та заводив, а в розпачі готов був і собі відібрати життя. Носив мертву Васюту до другої днини на руках. Був прямо без пам'яті. Три дні й три ночі просидів при мертвій Васютці. Вкінці опам'ятався, прояснилось троха в його голові. Пригадав, що має зі собою сокиру. Давно ніхто з верховинців не ходив по горах без сокири, ножа і пістолів за чересом, було бійно перед звірями.

Наколов із ялиці дощок і з них збив деревище-домовину, а щоби дошки держалися разом, зв'язав їх вужевками. Дно деревища вистелив квітками, що їх назбирав у лузі над річкою, поклав у деревище Васюту й притрусив ізверху теж чічками. Вона ж дуже любила квіточки. Витесав із дерева лопату. Лопатою, топором і руками вигріб яму та й спустив у неї деревище з Васюткою. Присипав землею, усипав над нею могилку, а на неї поклав хрест.

«Поклав я у гріб не саму Васютку, ні. Там спочило моє щастя і моє життя» – довго молився на могилі Васюти… А потім? Пізніше щось запаморочило його – думав собі, напевно зимішалися разом жаль, розпач і біль. Потемніло не лише в очах, темно стало й у голові… Пішов блукати горами. Куди блукав, куди ходив, не знав тоді, не знає і нині. Так було до пізної осени.

Коли ж вкрив гори перший сніг, він опинився нараз у цій печері під скалою, над джерелом річки Пробійної, коло могилки Васюти. Як зайшов сюди, не знає. Мабуть той «хтось», що відірвав його від могилки Васюти, тепер привів його знов до неї. Припав до тої могилки і полив її сльозами. А дальше подумав:

«Осяду тут, де моє кохання у гробі. Не піду звідси вже нікуди».

Так і зробив. Осів у скельній печері й живе в ній по нині. Як довго живе тут, не знає, бо втратив рахунок часу. А його стариня і Васюти не довідалися ніколи, що сталося з їхніми дітьми. Певне шукали за ними, але не могли знайти, – ні живого ще Михайлика, ні мертвої Васютки…

Вислухав Лукин казку кохання діда Михайла та й подумав, що та казка все таки краща за його казку кохання… Пригадав собі її. Зрештою, він ніколи не забуває її.

Так! Дідо знає, де його кохання, онтам спочиває. Він може до своєї Васюти говорити, може на її могилці квіти зазаджувати та й сльозами їх підливати, а його, Лукинове кохання, порвала на свої филі ріка й понесла в далекі світи.

Так, так… Пригадав собі, як воно було.

Ще заки зайшов у печеру діда, блукав горами та лісами. Зайшов раз був на бистрий потік, Лудовець. Там загулила його Лісна в глибокі темні ліси. Та що це за Лісна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неї рум'яненьке, як дозріле, червоне яблучко. Косоньки, як віночки барвінкові; брови, ріжки місяця на нов'ю; ніжки звинні, як сарни; ручки, як крильця ластівки, а усміх невинної дитини.