Михайло Ломацький - Заворожений світ - По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Пішов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звідтам у Рахів, що був тоді ще невеликим селом. Там почув таке:

«Зайшли були в Рахів якісь чужі пани-зайди, десь із-над долішньої Тиси. З Рахова пішли на полювання в Карпати. Наколи повернулися із полювання і переходили Рахів, один із панів-зайдів пірвав в одного ґазди жінку, красуню на ввесь Рахів. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловік красуні».

Стало Лукинові жаль молодого ґазди і його жінки. Почав роздумувати, чи не міг би він вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодія якогось! Добре, що рахівці розвідали вже, де живе той злодій-пан, ласий на чужі жінки. Має свій двір ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собі людський одяг і коня. Довбні не брав, узяв зі собою тільки дві пістолі, бартку і ніж, а до цього мав ще два сильні кулаки. Все інше дав йому молодий ґазда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроївся, якслід та приосмотрився в усе потрібне до подорожі, сів на коня і поїхав визволяти рахівську молодичку.

«Рахівці» повірили йому, коли розповів їм усю свою «сторію», а до того показав щеж й свою силу, підносячи руками старого вола й вириваючи з корінням дерева… Поїхав Лукин понад Тису. Не скоро заїхав до місця, де жив «пан». Мусів їхати дуже обережно і уникати людей. їхав побільше ночами, полями, а часто лісами. Нарешті допитався, де є двір «пана».

Переждав у лузі над Тисою до пізньої ночі, а ніч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева і пішов до панського двора. Пан і його слуги спали напевно твердим сном. Підійшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелізти його, це для Лукина дрібниця. Переліз, а тут два великі пси. Не встигли загавкати, як їх вже подушив Лукин. Тиша… Підходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тім'я і вже оба лежать на землі. Навіть не писнули, – спокійно лежать. Вони не вбиті, лише приголомшені. «Не вбивай» – це Божа заповідь. Так навчив його дід у печері. Сторожі могли вистрілити в нього, але не стріляли, мабуть хотіли зловити і живим передати панові, надіялися за це великої нагороди. А воно сталося троха інакше. Лукин пов'язав їх і позатикав їм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скоріше очунявся із приголомшення, бере зі собою, щоб відчинив двері до палати і показав йому, де спить пан і де є молодиця з Рахова.

Сторож має затканий рот і не може відозватися, а Лукин держить його руку як залізними кліщами. Відчиняє двері до палати, веде Лукина до кімнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долівку. Зв'язав його і заткав рота. Сторожові сказав показати приміщення, де схована молодиця з Рахова. Показалось, що до її кімнати не мав сторож ключа, але Лукин ривком виважив двері до кімнати. В цій кімнаті побачив молодичку. Вона, як сполошене пташеня, забилася у куток і труситься, як осиковий листок на вітру. Взяв її Лукин, як дитину на руки і поніс геть з палати. Шепнув тільки:

«Не бійся мене, я з Рахова від твого Олекси».

Сторож відчинив браму, Лукин заніс молодицю в луг, де находився прив'язаний до дерева кінь, вискочив із нею на коня і рушив у поворотну дорогу, в Рахів.

Заїхав із молодичкою щасливо в Рахів і передав її в руки ґазди. Ґазда ж, то плакав, то сміявся з радощів, не міг натішитися своєю жіночкою, не знав де мав її посадити, як до неї говорити. А Лукина обнимав і цілував. Ґазда справив із радости велику гостину, як би друге весілля. На гостину запросив багато ґаздів і ґаздинь. Гостина була з музикою, співанками і танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потіх мали гості з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика підохотили його і за прикладом других пішов у танець. Але ж танцювати не вмів і осмішував себе, але це тільки зразу. Потім уже танцював не гірше за других. Утомив його танець, тай сів. Присілись до нього ґазди й просили, щоби їм оповів, як то він освободив ґаздиню-молодицю. Не радо оповідав про це Лукин, однак таки задоволив цікавість ґаздів. Тоді один із ґаздів спитав його чому він не вбив того поганого пана. Той же міг піти за ним у погоню. А що було б як би був дігнав у дорозі його з молодичкою? На це відповів Лукин, що дід у печері над Пробійною навчав його Божих заповідей, а в них Господь казав «не вбивай». Міг легко вбити пана, але не хотів перетупити Божої заповіді.