Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

– Я хочу власного простору, – відповідаю твердо.

Відчиняю двері у підвал, який був моїм з десятого класу, і шумно, насилу спускаюся сходами, сповнений рішучості. Чую, як вона йде слідом, і її долоня твердо бере мене під руку, коли мої ноги саме ступають на нижню сходинку.

– Постривай, любий… – каже мама, але надто пізно.

Я вмикаю світло й миттєво бачу всі крихітні просвіти там, де колись була вона. На полиці бракує книжок, нема її улюбленої ковдри на канапі, навіть фотографій на стіні немає.

– Де… – починаю я, коли протискаюся крізь двері до своєї спальні і ввалююся всередину. Рука здіймається торкнутися порожнього цвяха там, де раніше висіла випускна фотографія Кімберлі.

– Її батьки приходили по речі, які вона залишила тут. Я не очікувала, що вони…

– Вони забрали все, – почуваюся так, ніби мене зараз знудить. Я пропустив її похорон. А тепер ще й це?

Кручу головою, шукаючи чогось, що вони могли проґавити. Але навіть рожевий зарядний пристрій, який вона завжди тримала тут, зник. Вирваний зі стіни, наче дріт життєзабезпечення.

Усередині наростає гнів, усе дужче й дужче, аж раптом миттєво відпускає. Вони не єдині, хто забрав усе.

Я теж. У Кім.

Це я повіз нас туди. Я змушував її відчувати, що вона повинна приховувати те, чого насправді хоче, а тепер уже ніколи не отримає.

– Мені шкода, любий, – каже мама, простягаючи до мене руку.

– Можна я побуду сам, мамо? – вичавлюю із себе, відходячи від неї.

Вона розтуляє рота, щоб щось сказати, але потім вагається і нарешті йде. Її кроки тануть, підіймаючись сходами, і двері нагорі з клацанням зачиняються.

Пробираюся через кімнату до шафи в кутку, де лежать золоті винагороди й блискучі медалі поряд із фотографією в рамці – однією з небагатьох, яку вони не забрали. Ми вдвох на домашньому матчі, її помпони здійняті в повітря, мій номер намальований на її щоці, мої руки обвивають її стан.

За двадцять хвилин мою футбольну кар’єру буде скінчено. Через два тижні я офіційно стану просто Кайлом Лафферті – хлопцем, що пише спортивні статті для шкільної газети про гравця, який мене замінив.

Усе, чого я місяцями прагнув – повернутися до цього моменту. До того, що було раніше. Проте зараз я ладен був би сотню разів пережити цю травму, якби тільки міг повернути Кім.

БІП-БІП-БІП.

Я підстрибую, і одна з моїх милиць зі стуком валиться на підлогу. Насупившись, обертаюся до джерела звуку й бачу будильник, який гучно пищить на тумбочці.

Кульгаючи через кімнату, дивлюся, як червоні цифри спалахують знов і знов, блимаючи в такт зі звуком.

Рука завмирає на кнопці, і спогади накривають мене. Мама поїхала з міста, а Кім прокидається поряд зі мною і сонно морщиться.

– Хто зараз узагалі користується справжнім будильником? – буркоче вона, натягуючи простирадла поверх свого білявого волосся і притуляючись ближче до мене, доки я вимикаю його. Ранкова пробіжка, на яку я збирався разом із Семом, миттєво забувається, коли дівчина згортається у моїх обіймах.

Однак я випадково натиснув не ту кнопку, і за п’ятнадцять хвилин будильник уже завивав знову, гучно й огидно. Кімберлі ривком прокинулася, сівши рівно, і жбурнула цю штукенцію через кімнату. Пам’ятаю, як гучно ми сміялися, а ранкове сонце повільно сходило за моїм вікном, кидаючи тепле сяйво на її обличчя.

Я ніколи не бачив чогось настільки прекрасного. Я майже бачу її…

БІП-БІП-БІП.

Нахиляюся і видираю штепсель із розетки. Бібікання одразу припиняється, і обличчя Кімберлі тане, наче сон після пробудження. У грудях тисне, і я з зусиллям стягую із себе толстовку. Вивертаю руки, борючись із нею. Смикаю і смикаю, доки тканина нарешті не здається. З губ зривається полегшене зітхання: я врешті стягую її та жбурляю на спинку стільця.

Оглядаю всі кутки в кімнаті, які колись заповнювала Кім, і усвідомлюю, що не готовий до цієї частини. Я так зациклився на поверненні додому. На тому, що пропустив її похорон. На тому, щоб бути досить сильним, аби вийти з лікарні, в якій померла моя дівчина.

Я ніколи не думав про те, що буде далі.

За тиждень я відчиняю вхідні двері. Ранкове світло надто яскраво заливає дерев’яні сходи ґанку. Ніщо насправді не змінилося, відколи я повернувся додому. Обабіч доріжки, що веде до вулиці, досі ростуть висаджені матір’ю запашні квіти, під’їзна доріжка досі вся в тріщинах, білий штахетний паркан досі відчайдушно вимагає фарбування.

Усе те саме. Це я інакший.