– Мамо, – кумкаю я. Горло сухе, мов наждак.
Вона бере мою руку, стискає.
Я втомився. Я так утомився.
У полі зору з’являється лікарка. Вона ніби сяє яскравим світлом, питаючи мене, що я відчуваю, а чого ні, а тоді каже стежити за дотиком її пальця.
«Не можу… я не відчуваю. Маю відчувати?»
І тоді паніка накриває знову. Скривавлене зім’яте волосся. Візок. Кімберлі.
– Що сталося… Кім… вона?..
Лікарка нічого не каже, лише зосереджується на чомусь у руках. Планшет. Клацає ручка. Робить помітку у своїй таблиці.
– Кайле, ти мене пам’ятаєш? Я лікарка Бенефілд. Ти зазнав серйозної мозкової… – її голос обриває виск сирени, настільки гучний, що я замружую очі, відчайдушно прагнучи, щоб він стих.
А коли силкуюся розплющити їх, немає нічого, крім болю. Пронизливого болю, що намагається поглинути мене цілком. Тож я здаюся.
* * *
Коли прокидаюся знову, то гадки не маю, скільки часу це тривало, але все стає чіткішим. Білі кахлі на стелі, синьо-зелені лікарняні стіни, телевізор у кутку, з чорним пласким екраном.
Болить голова, і я пригадую слова лікарки Бенефілд. Тягнуся, щоб обмацати пов’язку на голові, і цей рух викликає несподіване смикання – у моїй руці крапельниця. Переводжу погляд на нагромадження апаратів поряд, а потім униз, на фігуру, що сидить на краю ліжка.
– Семе, – через силу вимовляю я, і його голова хутко обертається до мене. Очі червоні й запалені, щоки мокрі.
Раптом мене пробирає жах.
За все життя я лише двічі бачив, як плакав Сем. Одного разу – коли нам було по десять і він зламав руку, впавши з велосипеда, а іншого – коли їхній золотистий ретривер Отто помер три роки тому. Але зараз не схоже на те, як було тоді.
Зараз гірше.
– Семе?
Я не можу спитати, а він не відповідає. Лише відвертає свої запалені очі до вікна, і я бачу, як сльози течуть швидше.
– Семе, – кажу я знову, відчайдушно намагаючись сісти, але тіло надто слабке, щоб коритися, тож мої руки здаються, і я падаю на ліжко. – Семе?
Та він і досі не відповідає.
Перед моїми очима танцює усміхнене обличчя Кім, і мені важко дихати. Жах і провина міцно обплутують легені, і напад болю рикошетом віддає в голову.
Не може бути, щоб вона…
Я заново переживаю все це. Починаючи від Берклі, сварки – і закінчуючи її розширеними переляканими очима у світлі фар.
І коли вантажівка врізається, я відчуваю, як увесь мій світ розлітається на друзки, і біль із моєї голови росте й росте, доки все тіло не вибухає мільйонами уламків – уламків, які більше ніколи не скласти в одне ціле.
Я притуляюся забинтованою головою до прохолодного скла вікна автівки й дивлюся, як у краплях дощу відбивається червоний блиск гальмівних фар попереду. За кермом мама. Минуло цілих два тижні, а я досі не можу повірити.
Думав, що втратити її через розлуку – найгірший біль, який можна відчути, але це… цього не можна владнати. Не можна дістати браслет із підвісками – і все стане на свої місця.
Вона справді померла. Похована на місцевому цвинтарі п’ять днів тому, а я був такою розвалиною, що не міг приїхати на похорон.
Коли ми під’їжджаємо до будинку, я виходжу під дощ, притискаючи до грудей картонну коробку з лікарні. Усередині – мої святкові черевики, пошматовані рештки костюма й браслет із підвісками, захований десь у цьому безладі – порожні ланки, які так і не буде заповнено.
Дощ різко стихає. Я підіймаю очі й бачу навислу наді мною чорну парасольку. Мама простягає руку, щоб торкнутися закрапаних дощем бинтів на моїй голові, але я м’яко відводжу її долоню. Не хочу, щоб мене втішали або доглядали. Усе одно не допоможе.
– Мені просто треба, щоб із тобою все було гаразд, – шепоче вона мені, ледь ворушачи губами.
«Гаразд».
Наче я колись зможу повернутися до цього стану. Вона кидає на мене стривожений погляд, коли забирає коробку й затискає під пахвою.
Мені треба побути самому.
Я спираюся на милиці, а потім шкутильгаю до будинку і сходжу на ґанок. Паморочиться в голові, намагаюся не переносити вагу на розтрощене стегно, наразі утримуване вкупі металевим стрижнем. Мати допомагає увійти у двері, і я здійснюю найповільніший у світі прохід до дверей підвалу, мріючи про дозу того, чим шпигували в лікарні й що дало б змогу розчинитися в небутті. Милиці шумно грюкають по долівці, гучно й рівномірно, наче серцебиття.
– Я подумала: може, тобі бути тут, – гукає мати. – Я встановила канапу. Не доведеться ходити вгору-вниз…
Читать дальше