Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Вона зітхає, вдивляючись у моє недовірливе обличчя. Добирає правильних слів.

– Коли ти вибив собі плече…

– Мова не про моє кляте плече, – кажу я, вдаряючи долонею по керму. – Мова про нас .

– Про нього, – каже Кім у тон моєму роздратуванню. – Ще і як про нього, чорт забирай. Ти мав стільки мрій і збирався їх здійснити.

Її слова заскочили мене зненацька, влучивши в ціль. Я кривлюся, і несподіваний фантомний біль розходиться плечем. Знову бачу, як кремезний нападник мчить просто на мене, у майці з номером 9, хапає мою кидкову руку, жбурляючи мене на землю. Потім… моторошний хрускіт кісток і розривання сухожиль, коли його тіло причавлює моє. Переможні кидки, стипендія в коледжі, синьо-жовта майка з моїм іменем на спині. До всього цього було рукою сягнути. І все це зникло за один матч.

– Пробач, – швидко каже вона, наче теж це побачила. – Не можу собі уявити, як це – коли все зникає, коли більше не приходять рекрутери, уже не доступна стипендія…

Я стискаю щелепи й зосереджуюся на дощі. Вона намагається завдати мені ще більшого болю?

– Нащо ми про це говоримо? Це ніяк не стосується нас із тобою…

– Кайле. Припини. Послухай , – її твердий голос миттєво приголомшує мене. – Я кохала тебе.

Усередині все обертається на суцільну кригу. Кохала. У минулому часі.

Чорт.

– Та коли ти більше не міг грати у футбол, то ти змінився. Ти став… я не знаю, – провадила вона, добираючи слово. – Наляканим. Ти боявся ризикувати, боявся пробувати щось іще. І я стала твоїм допоміжним засобом. Твоєю милицею. Ти завжди потребував мене.

Вона, мабуть, жартує.

Це такої вона про мене думки? Серйозно? Що я наляканий та жалюгідний? Що сам ні на що не здатен?

То вона була зі мною всі ці місяці із жалю ?

– Пробач, що я тебе так обтяжував, – кажу, змушуючи себе знову поглянути на неї, і моя рука інстинктивно тягнеться до плеча. – Пробач, що тобі довелося пропустити кілька вечірок. Пробач, що Дженна й Карлі поїхали на Багами, а ти почувалася зобов’язаною сидіти біля ліжка й годувати мене супом, бо я не міг підняти руки. Але я в цьому не винен. Ти могла піти будь-коли…

– Справді? А ти б мені дозволив? – питає вона, хитаючи головою. – Бачитися щодня в школі, на тих самих уроках, з тим же розпорядком, але не разом? Щоразу, як ми розходилися, це і дня не тривало.

Чи дозволив би я? Що це означає? Ми завжди сходилися знову, бо ми цього хотіли. А тепер… вона таке каже?

– Тоді що? Ти просто… прикидалася?

– Я не прикидалася. Просто відкладала, бо я…

Її голос зривається, але я вже знаю, що саме вона збирається сказати.

– Бо ти знала, що ми не підемо до одного коледжу, – кажу, відчуваючи, що мене зараз знудить. – І ти мене позбудешся.

– Ні, – вона заплющує очі, силкуючись вимовити слова. – Я не намагаюся тебе позбутися . Але я хочу знати, як це – озирнутись і не бачити тебе поряд.

Її голос зривається, та вона розпрямляє спину. Дівчина не жартує. Справді не жартує. Вона дивиться в мої очі твердо й упевнено.

– Я хочу бути собою, лише собою, без тебе.

Слова вибивають ґрунт з-під ніг, але я витримую її погляд. Ми дивимось одне на одного, а дощ заливає дах автівки. Чи давно вона це відчуває? Чи давно мене не кохає?

– Кайле, годі тобі, – продовжує Кім м’яким голосом. – Подумай про це. Сам хіба не хочеш знати, хто ти без мене?

Дивлюся на фари, що блимають крізь бурю. Без неї?

Ми Кімберлі й Кайл . Вона частина мене, тож я не можу бути собою без неї.

Вона бере мене за руки, м’яко стискає пальцями мою шкіру, аби я подивився на неї.

Та я не в змозі цього зробити. Дивлюся на кермо, на «двірники» та в дзеркало заднього огляду, перш ніж мої очі нарешті зосереджуються на крихітній дискокульці.

Відчуваю нутром, що зараз мій останній шанс відкрити їй очі. Показати, що моє майбутнє залежало не лише від футболу.

Воно залежало від нас.

– Я знаю, хто я з тобою, Кім, – кажу й тягнуся до кишені піджака. Я маю показати їй підвіски – все, що ми маємо. Порожні ланки нагадають їй про те, що попереду. – Перш ніж ти остаточно вирішиш, будь ласка, просто подумай про все, що ми…

Дискокуля спалахує, розкидаючи фотони світла по автівці.

А потім – зіткнення.

Моє тіло жбурляє вперед. Відчуваю пекучий біль від паска безпеки – той так сильно стискає мені груди, що виштовхує повітря з легень.

Усе відбувається повільно, але в унісон.

Машина крутиться.

Виє сирена вантажівки.