Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Але спочатку… я маю подарувати їй цей браслет. Виходжу з дверей туалету, прямую коротким коридором до залюдненої танцювальної зали пафосного готелю.

Ступаю всередину й проходжу під цілим морем бірюзових та білих повітряних кульок – символу Емброуз-Гілл, кілька з яких уже відірвалися і кружляють під високими склепіннями стель. У центрі зали сотні вимпелів тягнуться від величезного банера з написом «ВІТАЄМО, ВИПУСКНИКИ!»

Шум хвилею накриває мене, енергія збудженого «МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ!» лине з кожного кутка. Я розумію. Після останнього року я вже більше ніж готовий стартувати звідси.

Пробираюся крізь гомінливу юрбу. Здається, один прохід по сцені під час вручення дипломів розвіяв ущент усю ту дурню, що видавалася такою важливою ще вранці. Яким спортом ти займався. Які оцінки мав. Хто запрошував і не запрошував тебе на шкільний бал. Цікавість, чому містер Луїс мав на тебе зуб увесь семестр.

Раптом Люсі Вільямз, президентка класу, фліртує з Майком Діллоном – нариком, який двічі закінчував десятий клас, доки капітани збірної з математики разом із моїми двома дружбаками відпрацьовують лінію нападу, цуплячи пиво з-за шинквасу.

Сьогодні ми всі однакові.

– Гей, Кайле, – чиясь рука дещо жорстко лягає на моє хворе плече. Намагаючись не кривитися, обертаюся і бачу Метта Полсона, наймилішого хлопця на всій планеті, через що я почуваюся гівнюком, бо терпіти його не можу.

– Ой, вибач, – каже він, помітивши, на яке плече поклав руку, і швидко відсмикує її. – Чув, що я їду до Бостонського коледжу й гратиму там у футбол восени?

– Ну, так, – відповідаю я, намагаючись проковтнути знайому хвилю заздрощів, які нуртують усередині. Це не його провина , нагадую собі. – Вітаю, чуваче.

– Слухай, якби не твоє капітанство в команді від початку сезону, вони б мене навіть не помітили на своїх радарах. Ти був збіса крутим квотербеком. Я б нізащо не отримав футбольної стипендії, якби не все, чого ти мене навчив, – продовжує він, мимоволі сиплючи сіль на досі не загоєну рану. – Але мені шкода, що так сталося…

– Усе гаразд, – перебиваю його, а тоді простягаю руку, щоб не здатися покидьком. – Щасти тобі наступного року.

Відпускаю його руку й розвертаюся в протилежний бік, щоб продовжити свій пошук. Ноги швидко відносять мене якнайдалі. Тільки одну людину я хочу бачити зараз.

Зупиняюся біля бару й вивертаю шию, виглядаючи в юрбі Кім, та лише безрезультатно воджу очима з однієї людини на іншу.

– Закуски? – питає поряд зі мною голос.

Я озираюсь і бачу чоловіка, який простягає мені тацю із закусками – дивними фігурками на блискуче-білому тарелі. Він чіпляє штучну усмішку, яка аж кричить: «Не дочекаюся, коли звалю звідси за кілька годин».

Помічаю емблему «Авл-Крик» на його сорочці – єдиного ресторану, відносно близького до нас, відомого своєю «крутою і сучасною кухнею».

Очевидно, сам Ґордон Рамзі [1] Ґордон Рамзі – відомий британський шеф-кухар, ресторатор, телеведучий та письменник, засновник міжнародної ресторанної мережі Gordon Ramsay Restaurants . ( Тут і далі прим. перекл. ) обідав там і не знайшов на що поскаржитися.

– Чом би й ні, – відповідаю з короткою посмішкою. Беру одну закуску, цілою вкидаю до рота, перш ніж він човгає далі обслуговувати вечірку.

Одразу шкодую.

Це що, креветка? Ластик? Якого дідька воно таке гумове? І чому смакує, як стара шинка?

Ґордон явно не куштував цей шмат м’яса, чим би воно не було.

Озираюся навколо, перш ніж швиденько присісти й виплюнути його в чорну коктейльну серветку, яку дав офіціант. Аж раптом спалах поряд зі мною змушує підстрибнути.

Засліплений, я підкидаю до очей вільну руку. Чорні цятки перед очима поступово тануть, і замість них проступають теплі карі очі й високі вилиці – такі ж, як у мене. Вона у своїй улюбленій білій сукні з квіточками, і я бачу її широку усмішку, що проглядає з-поза телефона.

– Мамо, не треба… – починаю я, але вона знову знимкує, і черговий промінь світла вдаряє мені в очі.

– Знаєш, якщо вже й робиш фото, за які мені потім буде незручно, могла хоча б спалах вимкнути. Не обов’язково мене засліплювати.

– О, дівчатам в інсті дуже сподобається, – каже вона, зловісно посміюючись, і звужує очі, натискаючи на екран.

– Мамо. Не треба це викладати, – кидаюся до неї. Хапаю в оберемок, намагаючись відвернути її увагу й водночас вирвати телефон з руки. При цьому бачу знімок: вираз жаху на обличчі, напівзаплющені очі, гумова креветка прилипла до язика, зіслизаючи з нього в коктейльну серветку.