Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Нізащо у світі не дозволю, щоб це побачили «дівчата в інсті». Чи будь-хто , якщо вже на те пішло.

Кім ніколи не дасть мені забути про це.

Мамина хватка трохи слабшає, коли вона пригортається до мене, і я витягую в неї телефон, щоб видалити знімок.

– Забудьте про це, леді.

– Чудово, – каже вона і вдавано супиться. М’який рожевий колір помади підкреслює її викривлені губи. – Розбивай серце своїй старій матері. Я не все можу витримати.

Я сміюся, цілую її в щоку й цього разу обіймаю по-справжньому, обережно вигинаючись тілом, щоб вона не відчула фляжки, запхнутої за мій пасок.

– Ти мене впіймала, еге ж?

Вона драматично зітхає.

– Гадаю, ти таки це зробиш.

Її голос лунає приглушено крізь товсту тканину мого піджака.

– Гей, – каже вона й відступає, усміхаючись. – Чому це ти сам? Ти вже подарував їй браслет?

Моє серце гупає, зовсім як перед футбольною грою.

– Чекаю слушної миті, – відповідаю і швиденько оглядаю залу. – Ти її бачила?

– Вона була із Семом біля тераси п’ять хвилин тому. – Мама киває праворуч, на вікна в усю стіну, що відділяють нас від величезної кам’яної тераси з виглядом на внутрішній двір готелю.

Простягає руку й м’яко поправляє вузол моєї краватки. Легка усмішка ховається в кутиках її губ. Віндзорський вузол – не те щоб я був такий пихатий, що не знав би, як іще можна зав’язати краватку, але в день урочистого завершення сьомого класу вона цілий ранок вивчала цей вузол спеціально для того, щоб навчити мене його зав’язувати. То було вперше, коли я пішов на танці з Кім.

Мама доклала руку до всього.

– Ти справді гадаєш, що їй сподобається? – питаю я. Коли замовляв його, почувався таким упевненим, але зараз…

– Неодмінно, – вона м’яко погладжує мене по обличчю. Обнадіяний, я повертаю їй телефон. Фатальна помилка.

Вона хапає його й швидко робить ще кілька знімків, досі зі спалахом, від якого у мене блимає в голові. Намагаюся зробити розлючене обличчя, але її очі беруться зморшками, коли вона невинно всміхається, і моя насупленість губиться на півдорозі. Ніщо не турбуватиме мене сьогодні, навіть нескінченні материні спроби задокументувати моє життя.

Тож я замовкаю, позую для останнього знімка і, коли вона вдовольняється, нарешті вирушаю шукати Кім. Жбурляю зіжмакану серветку в сміттєвий кошик дорогою на терасу, де зловісно темніє небо по той бік скла.

Зазвичай мені не доводиться довго її шукати.

У ній завжди був цей вогонь, цей магнетизм, що притягує людей у її орбіту. У школі мені зазвичай доводилося продиратись крізь юрбу, просто щоб дістатися до неї, тож я насторожено виглядаю найбільше скупчення людей і відблиск того особливого білявого волосся, що примудрялося вбирати в себе будь-яке світло в кімнаті.

Так було, скільки себе пам’ятаю. Той самий колір, що й тоді, коли ми билися за останню вільну гойдалку в третьому класі.

Я вливаюся в юрбу, і люди розступаються, щоб пропустити мене. Усмішки та простягнуті руки мерехтять зусібіч.

– Наступного року я сумуватиму за тими спортивними статтями, Лафферті, – каже містер Батлер, викладач журналістики, поплескуючи мене по спині, коли я проминаю його. Ще одне нагадування про те, як увесь цей час я сидів на лаві запасних і писав про гру замість того, щоб грати самому.

Де вона?

Дискокуля над головою кидає розсип блискучого світла, від чого важко роздивитися хоч щось. Я вже готовий дістати телефон і настрочити повідомлення, коли…

Ось.

Її біляве волосся виглядає з-за широких плечей Сема, коли вона так легко переступає з ноги на ногу, шовкова сукня облягає її вигини. Вона сьогодні неймовірна: довге волосся збігає по плечах, блакитні очі широко розплющені, губи сяють блиском.

Та коли я наближаюся, її обличчя стає серйозним, на чолі пролягає знайома зморшка – як завжди, коли їй щось не подобається. Такий вираз я бачив у неї тиждень тому на балу і сьогодні ввечері, коли ми робили випускні фотографії. Але, щойно я питаю, що сталося, цей вираз зникає, а вона лише відмахується.

Я переводжу погляд на Сема, помічаючи, як той нервово запускає пальці у своє темне волосся.

І тоді усвідомлюю, що вони, мабуть, говорять про Каліфорнійський університет. Напруга в моїх плечах тане.

Ми з Кім уже зараховані, але Сем досі у списку очікування. Ми із Семом завжди мріяли разом грати у футбол у Каліфорнійському університеті, проте після домашнього матчу з цим було покінчено – через мене та мою травму. Я підвів нас обох. Після того, як я випав із ладу, Сем стільки разів хибив і пропустив стільки блоків, що проводив на лаві запасних майже стільки ж, як і я. Коли всі його перспективи у футболі зійшли нанівець, паралельно з футбольною кар’єрою різко впали й оцінки. Тож Кім допомагала йому розіслати кілька есе й підправила доповнення до них, що, як ми сподівалися, схилить шальки терезів на його бік.