Рейчел Ліппінкотт - Увесь цей час

Судячи з останніх кількох тижнів, Сем нам точно там знадобиться. Він не просто друг, який був зі мною весь цей буремний завершальний рік, він – той клей, що тримає нашу трійцю разом. Він – голос розуму в усіх питаннях, особливо коли ми з Кім сваримося. Він – той, хто знову мирить нас, коли стає надто тяжко.

Якщо він вступить, ми ще можемо поїхати до Каліфорнійського університету всі разом. Навіть якщо ми з ним більше не на полі.

Але з виразу обличчя Кім здається, що цього може й не статися.

Я підходжу, однією рукою обіймаю дівчину за талію і нахиляюся, щоб поцілувати її. Вона машинально відповідає на поцілунок. Її губи відчужені.

– Що сталося? У чому річ? – питаю я, переводячи погляд з неї на Сема й назад.

Вона притуляється, щоб знов поцілувати мене, цього разу впевнено торкаючись губами моїх губ, але відповіді не дає.

Я ладен спитати знову, та натомість просто відганяю від себе цю дивакуватість. Усі сьогодні ввечері струшують із себе старе лайно, тож і нам можна. Залишити все це позаду. Урешті-решт я прийшов відсвяткувати з ними. Озираюся, перш ніж розстебнути піджак і показати крадену фляжку.

– Що скажете, якщо ми підемо на ставок і…

Не встигають слова зійти з мого язика, як за вікном спалахує блискавка, освітивши все небо електричним сяйвом. Під довгий розгонистий грім скло злегка тремтить, і моє відбиття в ньому дрижить, втупившись у мене широко розплющеними очима, але Сем і Кімберлі й далі дивляться одне на одного.

– Ні, чуваче, – він указує на небо. – Мені щось не хочеться сьогодні засмажитися живцем.

– Ой, та годі, – кажу я, коли важкі краплі дощу починають гучно тарабанити у вікно. – Що ти зробив із Семом? Раніше негода ніколи тебе не зупиняла. – Тицяю його кулаком у плече. – Пам’ятаєш хуртечу, коли ми виграли матч штату два роки тому? Здається, це ти наполягав, щоб ми пішли. Упевнений: у мене досі відмороження.

Вони нічого не кажуть. У цій тиші мою шкіру поколює від нехорошого передчуття.

– Що? – питаю я, намагаючись зустрітися поглядом із Кімберлі. Але вона натомість лише дивиться на вимпели через моє плече. Починаю підозрювати, що це не через вступ Сема.

Мої руки зіслизають з її талії, і я відступаю.

– Що це ви від мене приховуєте?

– Я… – починає вона, але її голос зривається. Сем відводить очі.

Дощ по той бік скла припускає дужче.

– Скажи мені, – наполягаю я і беру її за руку, як робив уже стільки разів. Дивлюся на її зап’ясток і думаю про браслет у кишені піджака, про сторінки того крихітного срібного щоденника, де написано «Я ♥ тебе».

А тоді бачу, як вона починає метушитись – як завжди, перш ніж сказати те, що мені не сподобається. Опановую себе, коли дівчина нарешті випрямляється і дивиться просто мені в очі. Злива за вікном заглушає всі голоси в залі, крім її – коли правда нарешті відкривається.

– Кайле! – я чую, як гукає ззаду Кім. Краплі гучно періщать по металевому даху передньої тераси.

Як вона могла?

Це питання невпинно крутиться в голові, доки збігаю сходами вниз. Я вже подаю свій талон паркувальникові, коли Кімберлі вибігає слідом за мною. Не звертаю на неї уваги.

– Постривай, Кайле, будь ласка, – вона тягнеться до моєї руки.

У мить, коли її пальці торкаються мене, інстинктивно хочу пригорнути її, але відступаю і беру в паркувальника ключі, виходячи під дощ.

– Не турбуйся. Я зрозумів.

Вона слідує за мною, намагаючись дати пояснення, якого я не хочу, в біса, чути. Якби справді хотіла пояснити, могла б зробити це вже давно, а не ошелешувати мене в день нашого випускного.

– Я мала сказати тобі, але не хотіла образити…

Небо знов розтинає блискавка, а гучний гуркіт грому змушує її замовкнути. Я рвучко обертаюсь. Її сукня зовсім промокла, волосся висить навколо обличчя – тьмяне і в’яле.

– Не хотіла образити? – мені смішно. – Шифруючись у мене за спиною? Ділячись секретами з моїм найкращим другом…

– Сем і мій найкращий друг.

– Ти брехала мені в обличчя , Кімберлі. Місяцями. – Я відмикаю дверцята машини і рву їх на себе з такою силою, що вони ледь не відлітають назад. – Вважай, що я образився.

Сідаю в машину й грюкаю дверцятами.

Берклі. Це слово лунає в голові, кожен склад – наче зрадливий удар ножем.

Берклі. Берклі.

Вона подала документи, а мені навіть не сказала. Надіслала супровідні есе та оновлені табелі і вступила кілька місяців тому, а сама просто прикидалася. Прикидалася, доки ми обирали гуртожиток і предмети та обговорювали, як їздитимемо додому на канікули. І весь час знала, що ми ніколи не поїдемо до Каліфорнійського університету.