Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

«Живи, Стелло».

Я глибоко вдихаю з відчуттям знайомої боротьби за повітря, яку веду щодня. У присутності Еббі я казала, що хочу жити. Як саме — доведеться подбати потім.

— Гаразд, — кажу я, киваючи докторці Гемід.

Вирішено.

Очі Вілла наповнює полегшення, і він тягнеться, кладучи руку на візок із ліками, що стоїть між нашими візками. Я тягнуся до нього, кладучи руку на інший бік. Бездоганно чистий метал розділяє нас, але це не має значення.

Його рука досі лежить на візку, коли мене повільно відвозять. До нових легень. До нового початку.

Але й від нього.

Я чую позаду себе кроки батьків, Барб, докторки Гемід, але востаннє озираюся на Вілла, і наші очі зустрічаються. І в тому погляді я бачу його в нашу першу зустріч у коридорі, бачу, як він куйовдить пальцями своє волосся. Бачу, як він тримається за інший кінець кия, поки ми йдемо через лікарню. Бачу, як він розрізає собою воду в басейні і світло танцює в його очах. Бачу його за столом напроти себе на його дні народження і як він сміється до сліз.

Бачу, як він дивиться на мене, кажучи, що кохає мене, лише кілька годин тому на льодовому ставку.

Бачу, як він хоче поцілувати мене.

А зараз він усміхається тією кривою усмішкою, як тоді, коли ми вперше зустрілись, і його очі сповнені знайомого світла, поки я його ще бачу. Але я і далі чую його голос. Я і далі чую голос Еббі.

«Живи, Стелло».

Я безсило відкидаюся на своєму візку. Усе моє тіло ниє. Вона отримає нові легені. Стелла отримає нові легені . Крізь біль моє серце щасливо б’ється. Мамина рука ніжно обвиває моє плече, а Джулі опускає кисневу маску на моє обличчя.

І тоді я пригадую.

Ні .

Я різко сідаю і крізь різкий біль у грудях горлаю на весь коридор:

— Докторко Гемід!

Вона здалеку обертається до мене, хмурячись, і киває Барб іти за нею, тим часом як чергова медсестра продовжує котити Стеллу коридором до хірургічного відділення. Я дивлюся на них обох, а тоді опускаю погляд на свої руки.

— Я робив їй штучне дихання рот у рот.

Кімната цілковито завмирає — кожен осмислює, що це означає. Імовірно, в неї B. cepacia . І це моя провина.

— Вона не дихала, — кажу я, глитаючи. — Я мусив. Вибачте.

Я підіймаю погляд, дивлюся в очі Барб, а тоді на докторку Гемід.

— Ти добре вчинив, Вілле, — каже вона й заспокійливо киває мені. — Ти врятував їй життя , так? А якщо вона підхопила B. cepacia , це вже наш клопіт.

Вона дивиться на Барб, потім на Джулі, а потім знову на мене.

— Але якщо ми не скористаємося цими легенями, їх буде змарновано. Ми робитимемо операцію.

Вони йдуть, а я повільно обм’якаю на візку, усім тілом відчуваючи важкість того, що сталося. Я виснажений до останньої клітини. Мене тіпає, грудна клітка ниє від холоду. Коли Джулі знов опускає кисневу маску на мій рот, я зустрічаю мамин погляд, дивлюся, як вона простягає руку, щоб ніжно погладити моє волосся, як робила, коли я був меншим.

Я заплющую очі, роблю вдих і видих і дозволяю болю й холоду поступитися сну.

Кидаю погляд на годинник. Чотири години. Уже чотири години, як її забрали.

Нервово трусячи ногою, я сиджу в кімнаті очікування й нетерпляче поглядаю з вікна на сніг. Усупереч власній волі я тремчу, заново переживаючи шок від крижаної води, отриманий лише кілька годин тому. Мама все намагалася відвести мене назад до кімнати, вдягнути тепліше, але я хочу бути тут. Мушу бути тут. Якомога ближче до Стелли.

Відводжу погляд від вікна, почувши кроки, що рівномірно наближаються. Озирнувшись, бачу матір Стелли, яка сідає за два стільці від мене, стискаючи в руках чашку кави.

— Дякую тобі, — нарешті каже вона, зустрічаючись поглядом зі мною. — Що врятував їй життя.

Я киваю, поправляючи носову трубку, з якої з шипінням виривається кисень.

— Вона не дихала. Будь-хто вчинив би…

— Я про легені, — каже вона, переводячи погляд до вікна. — Ми з її батьком просто не могли…

Її голос змовкає, але я знаю, про що вона каже. Вона хитає головою, дивлячись на годинник, що висить над дверима операційної.

— Ще кілька годин.

Я всміхаюся їй.

— Не турбуйтеся. Не встигнете оком моргнути, як вона вже втілюватиме свій «38-кроковий план одужання після легеневої трансплантації».

Вона сміється, і між нами западає затишне мовчання, доки вона не йде попоїсти.

Я лишаюся сидіти сам, досі знервований, по черзі то надсилаючи повідомлення Джейсону й Гоуп, то втуплюючись у стіну. Образи Стелли вирують у голові, перед очима проносяться окремі моменти цих кількох тижнів.