Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Навіть за шість.

Але з тієї причини я видихаю і, зібравши всю свою волю, розвертаюся і йду геть.

Я розплющую очі.

Дивлюсь у стелю. Перед очима все стає чіткішим, біль від операції розходиться по всьому тілу.

Вілл.

Намагаюся озирнутись, але я надто слабка. Поряд люди, але я їх не бачу. Намагаюся заговорити, але не можу через дихальний апарат.

Мій погляд зупиняється на маминому обличчі, і вона підіймає пакунок.

— Люба? — шепоче мама, простягаючи його мені. — Це тобі.

Подарунок? Дивно.

Я силкуюся розірвати папір, але моє тіло заслабке. Вона нахиляється допомогти мені розгорнути чорний блокнот усередині з підписом на обкладинці: «ЗА П’ЯТЬ КРОКІВ ВІД КОХАННЯ».

Це від Вілла.

Я гортаю аркуші, картинку за картинкою проглядаючи нашу історію, кольори випливають просто на мене. Ось я з пандою на руках, ось ми вдвох стоїмо по різні кінці кия, ось пливемо під водою, ось накритий стіл на його дні народження, ось я обертаюся на льодовому ставку.

Потім, на останній сторінці, — ми вдвох. Своєю карикатурною ручкою я тримаю повітряну кульку, верхівка якої лускає, і звідти сиплються сотні зірок, перетікаючи сторінкою до Вілла.

Він тримає перо і сувій з написом: «Загальний список Вілла».

А нижче — єдиний пункт:

«1. Кохати Стеллу завжди».

Я всміхаюсь, а тоді озираюся на обличчя присутніх у кімнаті. Чому ж він не тут?

Джулі робить крок уперед і кладе айпад мені на коліна. Я збентежено хмурюся.

Вона натискає пуск.

— Моя прекрасна, владна Стелло, — на екрані з’являється обличчя Вілла, як завжди, з чарівно скуйовдженим волоссям і, як завжди, з кривою усмішкою. — Гадаю, твоя книга правду каже: душа не знає часу. Ці останні кілька тижнів триватимуть для мене завжди, — він робить глибокий вдих, усміхаючись блакитними очима. — Шкодую лише, що тобі так і не вдалося побачити ті вогники.

Я здивовано підіймаю очі, адже світло в кімнаті раптово гасне. Я бачу Джулі біля вимикача.

Раптом двір за вікнами моєї післяопераційної спалахує, до краю заповнений мерехтливими святковими вогнями з парку, обмотаними навколо ліхтарів і дерев. Я ахкаю, коли вони кидають відблиск у мою кімнату. Барб і Джулі відмикають ліжко й підкочують його просто до вікна, щоб мені було видно.

І там, по той бік скла, під балдахіном цих чарівних вогнів стоїть Вілл.

Мої очі розширюються — я усвідомлюю, що відбувається.

Він іде. Вілл іде. Стискаю пальцями простирадла — новий біль бере гору наді мною.

Він усміхається мені, опускає погляд і дістає телефон. Позаду починає дзвонити мій. Джулі підносить його до мене, вмикає гучний зв’язок. Я розтуляю рота, щоб говорити, сказати щось, попросити його залишитися , але не видаю ні слова.

Трубка дихального апарата шипить.

Намагаюся якось сказати йому поглядом, щоб не йшов. Що він мені потрібен.

Він мляво всміхається мені, і я бачу сльози в його блакитних очах.

— Нарешті тобі відібрало мову, — каже його голос, ллючись із телефона.

Він підносить руку й кладе на віконне скло. Я повільно підношу свою, кладучи поверх його. Скло — останнє, що тримає нас нарізно.

Хочеться кричати.

Залишся.

— У кіно завжди кажуть: «Треба кохати когось достатньо, щоб відпустити», — він хитає головою, глитає, силкуючись заговорити. — Я завжди гадав, що це така дурня. Але бачити, як ти мало не померла…

Його голос змовкає, і мої пальці впиваються в холодне скло, бажаючи розтрощити його, але мене ледве вистачає на стукіт.

— Тієї миті вже ніщо не мало для мене значення. Ніщо. Окрім твого життя.

Він теж натискає сильніше і тремким голосом продовжує.

— Єдине, чого я хочу, це бути з тобою. Але мені потрібно , щоб ти була в безпеці. В безпеці від мене .

Він намагається продовжувати, і сльози котяться по його обличчю.

— Не хочу покидати тебе, але надто тебе кохаю, щоб залишитися.

Він сміється крізь сльози, хитаючи головою.

— Чорт, правду кажуть у довбаному кіно.

Він притуляється головою до вікна, там, де лежить моя рука. Я відчуваю його, навіть крізь скло. Відчуваю його.

— Я кохатиму тебе завжди, — каже він, підіймаючи голову так, що ми опиняємося віч-на-віч і мовчки споглядаємо той самий біль в обличчі одне одного.

Моє серце повільно надломлюється, вкриваючись новим шрамом.

Мій подих туманить скло, і вкотре я підношу палець, щоб намалювати серце.

— Можеш заплющити очі, будь ласка? — питає він, і його голос зривається. — Я не зможу піти від тебе, якщо ти на мене дивитимешся.