Роджер Желязни
ДЕВ'ЯТЬ ПРИНЦІВ АМБЕРА
© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
Переклад з російської
Після цілої вічності чекання здається, щось стало прояснюватися.
Спробував поворушити пальцями ніг — вдалося. Я лежав, розпластавшись, в лікарняному ліжку, обидві ноги були в гіпсі, але все-таки це були мої ноги.
Я щосили зажмурився, потім відкрив очі — і так три рази.
Кімната поступово перестала обертатися навколо мене. Але де це, чорт забирай, я перебуваю?
Поступово туман, що застеляв мозок, почав розсіюватися, і я дещо пригадав. Довгі темні ночі, санітарок і уколи. Кожного разу, як тільки я починав приходити до тями, мене тут же кололи якоюсь гидотою. Так все і було. Так. Саме так. Але зараз я відчував себе цілком пристойно. Принаймні наполовину. І їм доведеться припинити це їх лікування.
Чи доведеться? Можливо, що й ні — раптово спало на думку. Природний скептицизм щодо чистоти людських намірів міцно укорінився в моєму мозку. Та мене просто накачували наркотиками, — раптово збагнув я. За моїми відчуттями, ніякої особливої необхідності в цьому не було і не могло бути, але якщо вже вони почали, то з якого дива їм зупинятися саме зараз? Адже напевно за це заплачено. Значить — дій відповідно і зроби вигляд, що ти все ще в дурмані, — підказав мій внутрішній голос, моє друге я, найгірше, але і найбільш мудре.
Я прислухався до його поради.
Санітарка обережно зазирнула до палати приблизно десятьма хвилинами пізніше і, звичайно, я все ще хропів. Двері тихо закрилися.
До цього часу в пам'яті відновилося дещо з того, що відбулося.
Я смутно пригадував, що потрапив у якусь аварію. Що сталося потім — було як в тумані, ну, а про те, що було до цього, я взагалі не мав ні найменшого уявлення. Але спершу мене привезли в звичайний госпіталь, а потім перевели сюди, це я пам'ятав, але не знав, чому.
Однак я відчував, що ноги були в повному порядку. По крайній мірі, я цілком міг ходити, хоча і не пам'ятав точно, скільки часу пройшло з тих пір, як я їх зламав. Ну а те, що у мене було два переломи — це я пам'ятав.
Голова трохи паморочилося, але незабаром це минуло, і я піднявся, тримаючись за залізний прут узголів'я ліжка, і зробив свій перший крок.
Повний порядок — ноги мене тримають.
Отже, теоретично я цілком здатний піти звідси геть.
Я знову дістався до ліжка, ліг зручніше і став думати. Мене зазнобило, на лобі виступив піт. У роті виразно відчувався смак солодкого пудингу…
У Данії пахло гниллю…
Так, я потрапив в автокатастрофу, та ще яку… Потім двері відчинилися, впустивши в кімнату промінь яскравого світла з коридору, і крізь щілини повік япобачив сестру зі шприцом у руках.
Вона підійшла до ліжка — широкобедра бабисько, темноволоса і з товстими руками.
Як тільки вона наблизилася, я сів.
— Добрий вечір, — сказав я.
— Д-добрий… — Відповіла вона.
— Коли мене випишуть звідси?
— Це треба дізнатися у лікаря.
— Так дізнайтеся!
— Будь ласка, закатайте рукав.
— Ні, дякую.
— Але мені треба зробити вам укол.
— Ні, не треба. Мені він не потрібний.
— Боюся, що доктору видніше.
— Ось і запросіть його сюди, і нехай він сам це скаже. А до того я не дозволю робити собі ніяких уколів.
— І все ж боюся, що тут нічого не можна зробити. У мене точні вказівки.
— Вони були і у Ейхмана, а подивіться-но тільки, що з ним зробили.
І я повільно похитав головою.
— Ах ось як, — сказала вона. — Врахуйте, що мені доведеться доповісти про цей… цей…
— Обов'язково доповісте, — з'єхидничав я, — і до речі, під час своєї доповіді не забудьте сказати, що я вирішив виписатися звідси завтра вранці.
— Це неможливо. Ви не можете навіть стояти на ногах, а що стосується внутрішніх пошкоджень і крововиливів…
— Подивимося, — сказав я, — на добраніч.
Вона зникла з кімнати, не удостоївши мене відповіддю.
Я знов влігся зручніше і задумався. Схоже було, що я перебуваю в приватній клініці, і це означало, що хтось повинен був оплачувати рахунок, і чималий. Але хто? Кого я знав? Я не міг пригадати жодного свого родича чи друга. Що з цього випливало? Що мене запроторили сюди вороги?
Читать дальше