Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Я хочу все це намалювати.

Перший день нашого знайомства, Стеллу в її костюмі хімзахисту, іменинну вечерю. Спогади, один одного цінніші.

Двері ліфта роз’їжджаються, і, наче у відповідь на мої думки, з’являється Барб, несучи груду моїх інструментів для малювання.

— Дивитись у стіну незабаром стає трохи нудно, — каже вона, передаючи все це мені.

Я сміюся. Хіба ж це не правда.

— Є новини? — питаю, відчайдушно бажаючи знати, як проходить операція. І, що важливіше, результати аналізів.

Я повинен знати, що не заразив Стеллу B. cepacia. Що ті легені дадуть їй час, якого вона потребує.

Барб хитає головою.

— Поки що нічого.

Глибоко вдихнувши, кидає погляд на двері операційної.

— Я розповім тобі, тільки-но щось почую.

Розгорнувши свій блокнот на першій чистій сторінці, я починаю малювати. Спогади заново оживають у мене перед очима. Повільно настає день, двері з тріском відчиняються: повертаються Стеллині батьки, слідом за кілька кроків — Каміла та Мія, і в кожного — повні руки їжі з кафетерію.

— Вілле! — каже Мія й підбігає обійняти мене вільною рукою, обережно, щоб не впустити їжу.

Намагаюся не кривитись — усе моє тіло досі слабке після минулої ночі.

— Ми не знали, чого тобі захочеться, тому взяли тобі сендвіч, — каже Каміла, коли всі сідають на стільці навколо мене.

Стеллина мати відкриває сумочку й дістає великий сендвіч із цілої булки, загорнутий у целофан.

Я вдячно всміхаюсь, і мій шлунок задоволено бурчить.

— Дякую вам.

Відірвавшись від малювання, я спостерігаю, як усі їдять, обговорюючи, що робитиме тепер Стелла, і їхні слова сповнені любові до неї. Вона — той клей, що тримає їх усіх разом. Її батьків. Камілу та Мію. Кожен з них потребує її.

Відводжу погляд і малюю, кожну наступну сторінку заповнюючи черговою картинкою з нашої історії.

Години спливають, Каміла та Мія йдуть, входять і виходять Барб і Джулі — а я продовжую малювати, прагнучи, аби кожна дрібна деталь збереглася назавжди. Я поглядаю на її батьків: мати міцно спить на грудях у батька, його руки дбайливо обіймають її, а очі поволі заплющуються.

Я всміхаюся до себе. Схоже, Стелла не єдина, хто сьогодні отримав другий шанс.

Двері операційної відчиняються, і входить докторка Гемід в оточенні невеличкої групи хірургів.

Мої очі розширюються, я подаюся вперед, штурхаючи її батьків, і ми всі встаємо, нетерпляче зазираючи в їхні обличчя. Чи вижила вона? Чи з нею все гаразд?

Докторка Гемід стягує з себе хірургічну маску, всміхаючись, і ми втрьох зітхаємо з полегшенням.

— Схоже, все чудово, — каже один з хірургів.

— О, слава Богу! — мати Стелли міцно обіймає її батька.

Я сміюся разом із ними, і всі відчувають піднесення. Стелла жива.

Стелла має нові легені.

Я плюхаюся на ліжко, цілковито виснажений, але щасливіший, ніж будь-коли в житті. Підіймаючи очі, я бачу погляд матері, яка сідає на стілець біля мого ліжка.

— Тобі досить тепло? — у мільйонний раз питає вона, відколи повернулася до лікарні.

Я дивлюся вниз на два шари спортивних штанів і три шари футболок, які натягнув на себе, щоб догодити їй, і моє обличчя розпливається в усмішці.

— На цю мить я вже практично спітнів.

Смикаю комір моєї толстовки.

У двері стукають, і зазирає Барб, зустрічаючись зі мною поглядом — в руках у неї аркуш, заповнений результатами аналізів. Я паралізований — її очі не виказують нічого, що я готовий почути.

Вона робить паузу, притуляючись до дверей, доки проглядає аркуш.

— Вирощування бактеріальних культур забере кілька днів, і досі вірогідно, що воно проросте в її слині. Але наразі… — вона всміхається мені, хитаючи головою. — Вона чиста. Не заразилася. Не знаю, в біса, як, але вона не заразилася.

О Господи.

Наразі вона вільна від B. cepacia .

Наразі цього достатньо.

— Як щодо Вілла? — питає мати з-за моєї спини. — Цевафломалін?

Я зустрічаюся поглядом із Барб, і ми обмінюємося поглядами розуміння. Вона глитає, опускаючи очі в папери у своїй руці — результати аналізу, які я вже знаю.

— На мене він не діє, так? — питаю я.

Вона довго зітхає й хитає головою.

— Ні. Не діє.

О чорт.

Намагаюся не дивитися на матір, але відчуваю смуток на її обличчі. Сум. Тягнуся до неї й беру за руку, м’яко стискаючи. Уперше здається, що я так само розчарований, як і вона.

З каяттям дивлюся на Барб.

— Мені дуже прикро через усе це.

Вона хитає головою й зітхає.

— Ні, любий… — вона змовкає, знизує плечима і легенько всміхається мені. — Кохання — це кохання.