Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Вона відриває очі від медичної картки пацієнта й з підозрою дивиться на мене.

— Уже день.

Я киваю, повільно відступаючи в палату.

— Так, звісно. День.

Роблю жест вільною рукою.

— З усім цим снігом, знаєш, важко зрозуміти… яка зараз пора доби.

Я закочую очі й зачиняю двері, доки не бовкнула ще більшої дурниці.

Решту дня ми поводимось тихо й сумирно, щоб не збурювати в Барб нових підозр. Навіть не ризикуємо спілкуватися скайпом чи надсилати повідомлення. Я влаштовую велику виставу з перестановками у своєму візку для ліків, таємно підсовуючи записки під двері Віллу щоразу, як виходжу в коридор поповнити запаси.

Вілл із десяток разів вирушає до торговельного автомата, і його відповіді надходять із кожним новим пакетом чипсів чи шоколадним батончиком.

«Коли побачення номер два?» — пише він, і я всміхаюся, кидаючи погляд у записник, у те, над чим працювала цілий день.

Мій план його завтрашнього дня народження.

Я сонно дивлюся з краю ліжка, як мати сперечається з докторкою Гемід. Наче крики про це якось допоможуть змінити результати моїх аналізів. Жодних змін від цевафломаліну немає.

Не найкращий подарунок до дня народження.

— Може, негативна взаємодія лікарських препаратів? Щось, що не дає новим лікам діяти як треба? — з несамовитими очима випалює вона.

Докторка Гемід глибоко вдихає, хитаючи головою.

— Бактерія в легенях Вілла глибоко колонізувалася. Проникнення антибіотиків у тканини легень вимагає часу для будь-яких ліків.

Вона вказує на мою денну крапельницю цевафломаліну.

— Ці ліки не виняток.

Мати глибоко вдихає, вчепившись у край мого ліжка.

— Але якщо вони неефективні…

Тільки не знову. Я більше нікуди не поїду. Я встаю, обриваючи її на півслові.

— Годі! Все скінчено, мамо. Мені вже вісімнадцять, пам’ятаєш? Я більше не поїду ні до яких лікарень.

Вона обертається й дивиться на мене, і я бачу, що вона готова до цієї миті. Її очі сповнені гніву.

— Пробач, що псую тобі розвагу, намагаючись не дати тобі померти, Вілле! Найгірша мати року, так?

Докторка Гемід повільно задкує до дверей, розуміючи, що це сигнал забиратися. Я знов переводжу погляд на матір і гнівно зиркаю на неї.

— Ти ж знаєш, що для мене все скінчено, так? Ти лише все погіршуєш. Жодне лікування мене не врятує.

— Чудово! — випалює вона. — Припинимо лікування. Припинимо витрачати гроші. Припинимо боротись . І що тоді, Вілле? — вона розлючено дивиться на мене. — Ляжеш на тропічному пляжі, і нехай тебе приплив забере? Щось дурне та поетичне?

Вона впирає руки в стегна, хитаючи головою.

— Вибач, але я не в казці живу. Я живу в реальному світі, де люди розв’язують свої…

Її голос змовкає, і я роблю крок до неї, підіймаючи брови, закликаючи її договорити.

— Проблеми. Ну ж бо, мамо. Скажи це.

Це слово — вінець усього, чим я завжди для неї був.

Вона повільно видихає, і вперше за довгий час її погляд м’якшає.

— Ти не проблема, Вілле. Ти мій син .

— Тоді будь мені матір’ю! — викрикую я, і в очах червоніє. — Коли ти востаннє була нею, га?

— Вілле, — вона підступає ближче до мене. — Я намагаюся тоді допомогти. Намагаюся…

— Ти хоч знаєш мене взагалі? Ти дивилась хоч один з моїх малюнків? Ти знаєш, що мені подобається одна дівчина? Точно ні.

Я хитаю головою. Гнів так і вихлюпується з мене.

— Звідки тобі знати? Ти ж бачиш у мені лише мою кляту хворобу!

Я вказую на всі книги й журнали з мистецтва, складені в мене на столі.

— Хто мій улюблений художник, мамо? Ти й гадки не маєш, так? Тобі потрібна проблема для розв’язання? Розберися з тим, як на мене дивишся.

Ми не зводимо очей одне з одного. Вона глитає, опановуючи себе, і тягнеться взяти з ліжка свою сумочку. Її голос м’який та рівний.

— Я чудово бачу тебе, Вілле.

Вона йде, тихо зачиняючи за собою двері. Звісно, йде. Розчаровано опускаюся на ліжко й поглядаю на вишукано упакований подарунок, дбайливо перев’язаний великою червоною стрічкою. Я ладен викинути його. Натомість беру до рук, готовий побачити, що саме, на її думку, я хотів. Зриваю стрічку та обгортковий папір і розгортаю рамку.

Я не можу зрозуміти, що бачу. Не тому, що не впізнаю. Навпаки.

Це серія політичних карикатур 40-х. Оригінал ксерокопії, яку я повісив у себе в кімнаті.

Підписана, датована тощо. Така рідкість, що я навіть не думав, що вони досі існують.

Чорт.

Я знов лягаю на ліжко, хапаючи подушку й кладучи собі на обличчя. Невдоволення, яке я відчував до матері, обертається проти мене.