Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

У мене просто дух відбирає. Намагаюся вдихнути якомога глибше, голодним поглядом водячи вгору-вниз по її тілу, задивляючись на її ноги, груди й стегна. Світло танцює на її випуклих бойових шрамах на грудях і животі.

— Боже мій, — видушую з себе я.

Ніколи не думав, що можу заздрити кийку, але хочеться відчути дотик її шкіри до себе.

Вона сором’язливо всміхається мені, а тоді ковзає в басейн і занурюється з головою. Вона дивиться на мене знизу вгору, і її довге волосся колихається навколо неї, наче в русалки. Міцніше стискаю кий, коли вона виринає, хапаючи ротом повітря.

Усміхається.

— Скільки це було? П’ять секунд? Десять?

Я затуляю рота, прокашлюючись. Судячи з мого відчуття, це міг бути рік.

— Я не рахував. Я дивився.

— Ну, я тобі своє показала, — дражнить вона мене.

А я завжди приймаю виклик.

Я встаю, розстібаючи сорочку. Тепер вона дивиться на мене. І нічого не каже, але її губи злегка розтулені, не жалісно і не сумно.

Я підходжу до східців басейну, вислизаю зі штанів і мить стою там у самих лише плавках. Вода і Стелла кличуть до себе. Повільно входжу в басейн, і ми невідривно дивимось одне на одного, важко намагаючись вдихнути.

І цього разу — зовсім не через КФ.

Я занурююся під воду, і вона слідом за мною. Маленькі бульбашки спливають на поверхню, поки ми дивимось одне на одного крізь розмитий підводний світ. Наше волосся спливає й колихається навколо, тягнучись до поверхні, підсвітка кидає тіні на наші худорляві тіла.

Ми всміхаємось одне одному, і, попри мільйон причин, чому не слід цього робити, я дивлюся на неї зараз і не можу побороти відчуття, що закохуюсь у неї.

Ми йдемо з басейну, і наше волосся потроху сохне, поки ніч перетікає у світанок. Проминаємо те, що я бачила мільйон разів за роки, проведені в Сент-Ґрейс. Охоронці дрімають, хірурги сердито трусять поламані торговельні автомати біля вестибюля, ті самі білі кахельні підлоги й ті самі тьмяно освітлені коридори — але все здається інакшим, коли поряд зі мною Вілл. Наче бачиш усе це вперше. Не знала, що одна людина може заново перетворити старе на нове.

Ми повільно йдемо повз кафетерій і стаємо перед величезним вікном збоку, подалі від будь-яких перехожих. Дивимось, як поступово світлішає небо. Усе ще тихо по той бік скла. Мій погляд зупиняється на вогнях у парку вдалині.

Я глибоко вдихаю і вказую на них.

— Бачиш ті вогні?

Вілл киває, дивлячись на мене. Його змокле в басейні волосся пригладжене назад.

— Так. Завжди дивлюся на них, коли сиджу на даху.

Він дивиться на мене, а я — знов на вогні.

— Щороку ми з Еббі ходили туди. Вона називала їх зірками, бо їх так багато, — я усміхаюся, сміюся. — У родині мене полюбляли кликати Маленькою Зіронькою.

Я чую голос Еббі, що промовляє моє прізвисько. Це боляче, але біль уже не такий гострий.

— Вона загадувала бажання й ніколи, ніколи не казала мені, про що. Завжди жартувала, що коли скаже це вголос, воно нізащо не справдиться.

Крихітні цяточки світла мерехтять удалині, кличуть мене, наче там зараз Еббі.

— Але я знаю. Вона загадувала мені нові легені.

Я роблю вдих і видих, відчуваючи, як наростає і стихає нескінченна боротьба моїх легень. Питаю себе, як це — мати нові легені. Ті, що на деякий час докорінно змінять відоме мені життя. Ті, що справді працюють. Ті, що дозволять мені дихати, бігати й дадуть більше часу, щоб жити по-справжньому.

— Сподіваюсь, її бажання справдиться, — каже Вілл, і я схиляю голову на прохолодне скло, кидаючи погляд на нього.

— Сподіваюсь, моє життя було не марним, — промовляю я власне бажання до тих мерехтливих вогнів.

Він уважно дивиться на мене.

— Твоє життя — це неабищо, Стелло. Ти впливаєш на людей більше, ніж гадаєш, — він торкається грудей, кладучи руку поверх серця. — Кажу з власного досвіду.

Мій подих затуманює віконне скло, і я підношу руку й малюю велике серце. Ми дивимось на відбиття одне одного у склі, і я відчуваю потяг до нього, що вабить мене крізь простір. Відчуваю його кожною частиною свого тіла — грудьми, руками, кінчиками пальців. Понад усе на світі я хочу поцілувати його.

Натомість я нахиляюся, цілуючи його відбиття у склі.

Він повільно підіймає руку й торкається пальцями губ, наче відчув це, і ми обертаємось одне до одного. Я дивлюся на нього, доки сонце повільно з’являється з-за обрію, кидаючи теплий відблиск на його обличчя. Його очі блищать, сповнені чогось цілковито нового і водночас якогось знайомого.