Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Її обличчя розпливається в усмішці.

— Та жартую.

Ми блукаємо майже порожньою лікарнею, і години плавно перетікають одна в одну, поки ми йдемо, розмовляючи про наші родини, друзів та все інше, а кий рухається між нами туди-сюди. Ми прямуємо до відкритого моста між корпусами 1 і 2 й повільно перетинаємо його, вивертаючи шиї, щоб глянути крізь скляну стелю в хмарне нічне небо. Сніг рівномірно осідає на дах над мостом і скрізь навколо нас.

— Що з твоїм татом? — нарешті питає вона, і я знизую плечима.

— Рвонув і втік, коли я був малим. Мати хвору дитину в його плани не входило.

Вона дивиться мені в обличчя, намагаючись побачити мою реакцію на ці слова.

— Це сталося так давно, що іноді здається, наче я просто переповідаю чиюсь чужу історію. Чуже життя, яке я запам’ятав.

Ти не маєш часу на мене, я не маю часу на тебе. Отак просто.

Побачивши, що я не жартую, вона продовжує:

— А мама?

Я намагаюся притримати для неї двері, що, безумовно, дуже складно зробити, коли тримаєш кий і мусиш постійно стояти за п’ять кроків, але ж я джентльмен, чорт забирай.

Зітхаю, даючи типову стислу відповідь:

— Гарна. Розумна. Цілеспрямована. І зосереджена на мені й тільки на мені.

Вона дивиться на мене поглядом, який означає: так просто я не відбудусь.

— Коли він пішов, вона ніби вирішила піклуватися про мене за двох. Іноді мені здається, що вона мене не бачить. Не знає. Бачить лише КФ. А тепер ще B. cepacia .

— Ти розмовляв із нею про це? — питає вона.

Я хитаю головою, ухиляючись від теми.

— Її не вистачає на те, щоб слухати. Завжди роздає вказівки, а потім іде геть. Та післязавтра, коли мені стукне вісімнадцять, я сам почну вирішувати.

Вона різко зупиняється, і кінець кия смикає мене назад, рвонувши в її бік.

— Постривай. У тебе післязавтра день народження?

Я всміхаюся їй, але вона не відповідає усмішкою.

— Еге! Щасливе число вісімнадцять.

— Вілле! — вона сердито тупає ногою. — Я ж не маю подарунка для тебе!

Хіба вона може бути милішою?

Я торкаюся її ноги києм, але цього разу без жартів. Дечого я справді хочу.

— Подаруєш обіцянку? Бути разом до наступного дня народження?

Вона здивована, а потім киває.

— Обіцяю.

Вона веде мене до спортзалу, й активоване рухом світло спалахує, коли вона проносить свій кінець кия повз тренажери до дверей у дальньому кінці, який я ніколи не брався дослідити.

Глянувши в обидва боки, вона відкриває кришку на кнопковій панелі й набирає код.

— То ти тут практично хазяйнуєш? — питаю я, коли двері з клацанням відмикаються і на кнопковій панелі спалахує зелене світло.

Вона всміхається й кидає погляд на мене, опускаючи кришку.

— Один із бонусів того, щоб бути улюбленицею вчительки.

Сміюся. Добре сказано.

Тепло майданчика перед басейном приголомшує мене, коли ми відчиняємо двері, і мій сміх розноситься у відкритому просторі. У кімнаті темно, якщо не зважати на підсвітку в басейні, що яскраво сяє у водних брижах. Ми роззуваємось і сідаємо на край. Спочатку вода холоднувата, попри жар у кімнаті, але поступово нагрівається в міру того, як ми бовтаємо ногами.

Між нами встановлюється зручна тиша, і я озираюся на Стеллу з відстані довжини кия.

— Як гадаєш, що станеться, коли ми помремо?

Вона хитає головою, всміхаючись.

— Не та розмова для першого побачення.

Я сміюся, знизуючи плечима.

— Та ну, Стелло. Ми смертельно хворі. Бути не може, щоб ти про це не думала.

— Ну, це є в моєму списку завдань.

Авжеж.

Вона дивиться вниз, у воду, описуючи кола стопами.

— Є в мене одна улюблена теорія, яка стверджує, що для того, щоб зрозуміти смерть, треба поглянути на народження.

Говорячи, вона грається зі стрічкою у волоссі.

— Отже, доки ми в утробі, ми живемо тим життям, так? І гадки не маємо, що наша наступна форма існування — лише за дюйм від нас.

Вона знизує плечима й дивиться на мене.

— Може, смерть така сама. Може, це просто наступне життя. За дюйм від нас.

Наступне життя лише за дюйм від нас. Я хмурюсь, обмірковуючи це.

— Отже, якщо початок — смерть і смерть також кінець, що ж тоді справжній початок?

Вона підіймає на мене густі брови, не в захваті від моєї загадки.

— Ну, гаразд, докторе Сьюз. Тепер ти ділися тим, що думаєш.

Я знизую плечима й відкидаюся назад.

— Це глибокий сон, крихітко. Остаточний спокій. Вимикання. Все, кінець.

Вона хитає головою.

— Бути не може. Неможливо, щоб Еббі просто «вимкнулася». Я відмовляюся в це вірити.