Я схлипую і змовкаю, бо навіть попри гнів відчуваю, що це не так. Безглуздя.
— Він у порядку? Щось сталося?
По хитає головою.
— Ні, нічого не сталося, — він робить паузу й дивиться мені за спину, де дзюркотить фонтан. — Гаразд, уточню, — він дивиться мені в очі. — Сталася Барб.
Він переповідає мені те, що випадково чув у коридорі: як Барб напосілася на Вілла через нас, як близькість може вбити нас обох.
Я навіть не даю йому договорити. Скільки ще мені жити в страху, як би чого не сталося? Усе моє життя обертається навколо нав’язливого режиму й відсотків, а оскільки я щойно з операційної, ризик, схоже, ніколи не знизиться. Кожну хвилину життя я питаю себе: «А що, як?..», і з Віллом не буде інакше.
Але дещо я вже можу сказати точно. Інакше буде без нього.
Я кидаюся повз По, вибігаючи за важкі двері, нагору сходами й через міст до ліфтів.
— Стелло, зачекай! — гукає він слідом, але я маю бачити Вілла. Нехай він мені скаже, що хоче саме цього.
Знов і знов я стукаю по кнопці ліфта, але це триває надто довго. Дивлюся в обидва боки й бачу, як слідом за мною зі збентеженим виглядом йде По. Продовжую рухатися до сходів, кашляю й затискаю свій бік. Від післяопераційного болю голова йде обертом. Штовхаю перед собою двері й біжу сходами вниз.
Повернувшись на наш поверх, ривком відчиняю подвійні двері й барабаню в палату 315. Кидаю погляд на пост медсестер і з полегшенням бачу, що там порожньо.
— Вілле, — видихаю я. Мої груди важко підіймаються. — Я не піду, доки ти не поговориш зі мною.
Тиша. Але я знаю, що він там.
Кроки По лунають у коридорі, зупиняючись за шість кроків позаду мене.
— Стелло, — видихає він, хитаючи головою, і його груди так само важко здіймаються після бігу за мною.
Я не звертаю на нього уваги й стукаю знову, цього разу гучніше.
— Вілле!
— Іди звідси, Стелло, — каже його голос крізь двері. Пауза. Потім: — Будь ласка.
«Будь ласка». Є щось у тому, як він це каже. Щось тужливе, глибоке й сильне.
Я втомилася жити, не живучи насправді. Втомилася на щось чекати. Ми багато чого не можемо собі дозволити. Але можемо мати хоч це.
Я знаю.
— Вілле, просто відчини, і ми поговоримо.
Минає ціла хвилина, та потім двері відчиняються, рівно настільки, щоб я бачила його тінь на кахельній підлозі. Коли він не виходить, я починаю відступати до дальньої стіни, як завжди роблю.
— Я відійду, гаразд? Аж до стіни. Я буду досить далеко.
Сльози знов навертаються на очі, і я глитаю, стримуючи їх.
— Не можу, Стелло, — тихо каже він, і я бачу крізь шпарину, як його рука стискає одвірок.
— Чому? Ну ж бо, Вілле…
Він перериває мене твердим голосом:
— Ти ж знаєш, що я хочу. Але не можу.
Його голос застрягає в горлі, і я розумію.
Розумію в цю мить, що «маленьку пригоду» між нами не скінчено. Вона лише починається.
Я підступаю до дверей, бажаючи бачити його сильніше, ніж навіть дихати.
— Вілле…
Двері зачиняються в мене перед носом, і засув стає на місце. Я дивлюся на них, приголомшена, відчуваючи, як мені начисто забило дух.
— Може, так воно й краще, — каже голос із-за спини.
Я озираюся й бачу По, який досі стоїть там. Його очі сумні, але голос рішучий.
— Ні, — я хитаю головою. — Ні. Я можу з цим розібратися. Я… мушу розібратися з цим, По. Я просто…
Мені бракне голосу, і я опускаю очі. Має бути якийсь вихід.
— Ми не звичайні люди, Стел, — тихо каже По. — Нам не можна йти на такий ризик.
Я скидаю голову, гнівно дивлячись на нього. З усіх людей саме він проти нас.
— Ой, припини! Тільки не ти.
— Просто змирися з тим, що насправді відбувається, — парирує він з тим самим розпачем, що і в мене.
Ми дивимось одне на одного, і він хитає головою.
— Вілл — бунтівник. Він із тих, хто ризикує, от як Еббі.
Усередині в мене все холоне.
— Хочеш повчати, що мені робити зі своїм життям? — огризаюся я. — А твоє власне? Ти і Тім. Ти і Рік. Маркус. Майкл .
Його щелепи стискаються.
— Не починай, Стелло!
— О, я можу й продовжити ! — гримаю я. — Усі вони знали, що ти хворий, і все одно тебе кохали. Але ти тікав, По. Не вони. Ти . Щоразу.
Хитаючи головою, понижую голос і питаю з викликом:
— Чого ти боїшся, По?
— Ти сама не знаєш, що кажеш! — кричить він мені у відповідь. Його голос повний гніву, і я розумію, що зачепила за живе.
Підступаю на кілька кроків ближче, дивлячись йому просто в очі.
— Ти знищив усі до одного шанси на кохання, що тобі траплялися. Тож, будь ласка, тримай свої поради при собі.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу