Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Я розвертаюсь і йду до своєї палати. Повітря досі дрижить від гніву. Я чую, як його двері грюкають у мене за спиною, так гучно, що луна розходиться на весь коридор. Прямую до своєї палати й хряскаю своїми дверима з тією ж силою.

Дивлюся на зачинені двері. Мої легені роздуваються й опадають, доки я намагаюся перевести подих. Усе тихо, якщо не враховувати свисту кисню й калатання мого серця. Мої ноги підкошуються, і я осідаю на підлогу, раптово знесилена кожною клітиною свого тіла, через операцію, через Вілла, через По.

Має бути вихід. Він є. Просто треба його знайти.

Наступні кілька днів зливаються в один. До мене приходять батьки, поодинці, а ввечері в середу знову разом, і вони якщо не дружні, то принаймні люб’язні одне до одного. Я спілкуюся з Мією й Камілою у FaceTime , але лише в коротенькі проміжки часу між їхніми розвагами в Кабо. Тиняюся лікарнею, неохоче відмічаючи процедури в застосунку й виконуючи поетапно схему лікування, як і маю робити, та вже без колишнього вдоволення.

Я ніколи не почувалася такою самотньою.

Я ігнорую По. Вілл ігнорує мене. А я продовжую вигадувати спосіб владнати це, але нічого не виходить.

Увечері в четвер я сиджу на ліжку, в мільйонний раз ґуґлячи « B. сepacia », а потім щось клацає біля моїх дверей. Я сідаю, хмурячись. Що це може бути? Я підходжу, повільно відчиняю двері й бачу банку, що стоїть біля одвірка, вигадливо надписану від руки: «ЧОРНІ ЗИМОВІ ТРЮФЕЛІ». Я нахиляюся, беру її до рук і бачу зверху рожеву наліпку. Відриваю її й читаю: «Твоя правда. Цього разу.».

По. Полегшення огортає мене.

Уперше за чотири дні я по-справжньому всміхаюся. Визирнувши в коридор, бачу, як зачиняються його двері. Хапаю свій телефон, набираючи його номер.

Він відповідає за півгудка.

— Купити тобі пончик? — питаю я.

Ми зустрічаємось у загальній кімнаті відпочинку, і я приношу йому пакет його улюблених шоколадних міні-пончиків з торговельного автомата, жбурляючи їх на його канапу.

Він ловить їх і дивиться, як я купую пакет для себе.

— Дякую.

— Будь ласка, — кажу, сідаючи навпроти нього. Його очі немов клинки.

— Стерва, — кидає він.

— Покидьок.

Ми всміхаємось одне одному — наша сварка офіційно позаду.

Він відкриває пакет, дістає пончик і надкушує.

— Я боюся , — визнає він, дивлячись мені в очі. — Знаєш, що отримує той, хто кохає мене? Він мусить допомагати мені сплачувати за все моє лікування, а потім дивитись, як я помираю. Хіба це справедливо до когось?

Я слухаю його, розуміючи, чому це так. Певно, більшість людей зі смертельними хворобами мусили долати це — відчуття, що вони є тягарем. Я знаю, що сама безліч разів почувалася тягарем для батьків, особливо в ці останні кілька місяців.

— Внесок за лікування. Ліки. Перебування в лікарні. Операції. Коли мені стукне вісімнадцять, страховка вже не покриватиме всього.

Він глибоко вдихає, і йому відбирає голос.

— Хіба це проблема Майкла? Чи моєї родини? Це моя недуга, Стелло. Моя проблема.

Сльоза котиться по його щоці, і він швидко витирає її. Я нахиляюся вперед, бажаючи втішити його, але, як завжди, я за шість кроків від нього.

— Слухай, — кажу я, широко всміхаючись йому. — Може, одружись із Віллом. Він при грошах.

По хмикає і піддражнює:

— Він на мене не клюне. Йому подобаєшся ти .

Я жбурляю в нього пончиком, влучаючи прямісінько в груди.

Він сміється, а тоді його обличчя знову стає серйозним.

— Мені шкода. Через тебе й Вілла.

— Мені теж.

Я глитаю, і мої очі зосереджуються на дошці в нього над головою, де серед документів і оголошень висить нагадування про гігієну. Воно складається з вигадливих мультяшних малюнків, кожен з яких інструктує людей, як належно мити руки чи правильно кашляти на публіці.

Я підстрибую. Ідея починає вимальовуватись.

Мій список завдань щойно доповнився ще одним пунктом.

Я звішую ноги з даху і раз за разом переслуховую її голосове повідомлення, аби просто чути її голос. У палаті в неї темно, якщо не враховувати настільної лампи, і я бачу, як вона несамовито строчить на своєму комп’ютері. Її довге русяве волосся стягнуте в неохайний вузол.

Що вона може робити так пізно вночі?

Чи вона досі думає про мене?

Я підводжу очі й спостерігаю, як починається раптовий легкий снігопад, і сніжинки осідають на мої щоки, повіки та лоб.

За ці роки я побував на дахах десятків лікарень. Дивився згори на світ і щоразу переживав це саме відчуття: нестерпне бажання блукати вуличками, плавати в океані, проживати життя так, як мені ніколи не випадало.