Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Чорт.

Я глитаю, переводячи погляд із неї на палату Стелли одразу за постом медсестер. Страшилки про все, що може статися з нами, фіброзниками, практично незліченні. Але те, що я почув зараз від Барб про Тревора та Емі, зовсім не здалося страшилкою.

— Це сталося під моїм наглядом, Вілле, — каже вона, вказуючи на себе і непохитно струшуючи головою. — Горіти мені в пеклі, якщо я дозволю цьому трапитися знову.

З цими словами вона розвертається і йде геть, відібравши в мене мову.

Я озираюсь і бачу По, який стоїть у дверях з непроникним обличчям. Він усе чув. Розтуляє рота сказати щось, але я жестом обриваю його. Іду прямісінько до своєї палати й гучно зачиняю за собою двері.

Беру ноутбук із тумбочки й сідаю на ліжко. Мої пальці зависають над клавіатурою, а тоді я шукаю це. « B. cepacia ».

Слова вистрибують переді мною.

Зараження.

Ризик.

Інфекція.

Раз кашлянувши, раз доторкнувшись, я міг зруйнувати їй життя. Знищити будь-який її шанс на нові легені. Я міг спричинити біду Стеллі.

Мабуть, я це знав. Але не розумів по-справжньому.

Від думки про це в мене аж кістки ниють. Це гірше за операції, інфекції чи пробудження в погані ранки, коли ледве можеш дихати. Гірше навіть за біль від перебування з нею в одній кімнаті без можливості її торкнутися.

Смерть.

Ось хто я. Ось чим я є для Стелли.

Єдине, що гірше за неможливість бути з нею чи біля неї, — це жити у світі, де її взагалі нема. Особливо з моєї провини.

— Час прокидатися, люба, — каже голос із віддалі.

Голос мами, вже ближчий. Зовсім поряд зі мною.

Я глибоко вдихаю, і світ навколо стає чіткішим. У голові туман. Я кліпаю, коли перед очима проступає її обличчя. Поряд із нею стоїть тато.

Я жива. Мені це вдалося.

— Ось моя Спляча Красуня, — каже вона, і я мляво тру очі. Знаю, що тільки-но прокинулась, але я виснажена .

— Як почуваєшся? — питає батько, і я сонно стогну у відповідь, усміхаючись обом.

У двері стукають, і їх відчиняє Джулі, входячи з інвалідним кріслом, щоб відвезти мене до моєї палати. І в моє ліжко . Дякувати Богу.

Скидаю руку в повітря, підіймаючи великий палець у дусі автостопників, і вигукую:

— Не підкинете?

Джулі сміється, а тато допомагає мені встати з медичного візка й пересісти в крісло. Знеболювальні, на яких я зараз, сильні . Я не відчуваю обличчя, тим більше — болю від гастротрубки.

— Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти! — каже тато, і я показую обом великий палець, аж тут завмираю.

Стривайте.

Ми.

« Ми зайдемо пізніше, подивимось, як ти»?

— Я що, прокинулась у паралельному всесвіті? — бурмочу я, потираючи очі й мружачись на них.

Мама всміхається й заспокійливо гладить моє волосся, дивлячись на тата.

— Ти наша донька, Стелло. Завжди була і завжди будеш.

Ці знеболювальні таки сильні .

Я розтуляю рота щось сказати, але надто приголомшена і втомлена, щоб зв’язати кілька слів. Лише киваю, несамовито метляючи головою вгору-вниз.

— Іди поспи трохи, серденько, — каже мама, цілуючи мене в лоб.

Джулі везе мене коридором до ліфта. Майже неможливо не заплющувати очей — повіки важчі за мішок картоплі.

— Фу, Джулі, я обхезалась , — незв’язно бурмочу я, кидаючи косий погляд на неї, і на рівні моїх очей бачу її вагітний живіт, зовсім у мене над плечем.

Двері ліфта відчиняються, і вона котить мене до палати, фіксуючи шини на колесах крісла.

— Шкіра і трубка на вигляд значно кращі. До вечора вже будеш на ногах. Тільки без милиць.

Я роблю зусилля, коли вона допомагає мені повільно підвестись і лягти в ліжко. Мої ноги й руки — наче свинцеві гирі. Вона поправляє мої подушки і м’яко підтикає ковдру, натягуючи покривала поверх мого тіла.

— Тобі треба свою дитину носити, — сумно й сонно зітхнувши, кажу я.

Джулі зустрічає мій погляд. З довгим зітханням сідає на край ліжка.

— Мені знадобиться допомога, Стелло. У мене є лише я.

Усміхається мені своїми теплими блакитними очима.

— Не можу пригадати нікого, кому б я довіряла більше.

Я тягнуся до неї і, намагаючись бути якомога ніжнішою, втомленою рукою гладжу її живіт — раз, ще раз.

Широко всміхаюся їй.

— Я буду найкращою у світі тітонькою.

Тітонька Стелла. Я. Тітонька? Я сонно обм’якаю — операція й знеболювальні нарешті беруть гору. Вона цілує мене в лоб і йде, м’яко зачиняючи за собою двері. Занурююся в подушку, згортаюся калачиком і притягую до себе ведмедика-панду. Кидаю погляд на тумбочку, і мої очі повільно заплю… Стоп! Я сідаю, хапаючи з тумбочки паперову коробку, перев’язану червоною стрічкою.