Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Я притискаю Латку до грудей і переводжу погляд між мамою і татом, які сидять обабіч мене. Обоє всміхаються мені тонкими губами, але не очима, і уникають поглядів одне одного. Дивлюся на фотографію нас усіх, приколоту до дверей. Хотіла б я повернути тодішніх батьків — тих, які завжди казали мені, що все буде гаразд.

Глибоко вдихаючи, придушую кашель, поки тато намагається вести якусь порожню розмову.

Він підіймає рожевий календар, які розсилають по всіх палатах, зі стравами дня в кафетерії.

— Здається, сьогодні на вечерю буде крем-суп із броколі. Твій улюблений, Стелло!

— Їй, мабуть, не можна буде їсти одразу після операції, Томе, — цикає мама, і його обличчя смутніє від її слів.

Я намагаюся говорити з ентузіазмом:

— Якщо сьогодні буду в змозі, неодмінно трохи з’їм!

У двері стукають, і входить санітар у хірургічній шапочці й синіх гумових рукавичках. Батьки разом підводяться, тато тягнеться й бере мене за руку.

Усі мої сили йдуть на те, щоб змусити її не тремтіти.

— Скоро побачимося, люба, — каже мама, і вони міцно обіймають мене, що триває надто довго.

Кривлюся, коли вони зачіпають мою гастротрубку, але міцно тримаю їх, не бажаючи відпускати.

Санітар підіймає поручні по боках мого візка, з клацанням фіксує їх на місці. Доки мене вивозять із кімнати, я не зводжу очей з малюнків Еббі. Здорові легені кличуть мене. Понад усе я хотіла б, щоб вона була зараз тут, зі мною, тримала за руку й співала пісеньку.

Санітар котить мене коридором, обличчя батьків тануть, віддаляючись, а ми в’їжджаємо в ліфт у самому кінці. Двері зачиняються, і санітар усміхається мені. Намагаюсь усміхнутись у відповідь, але рот відмовляється набувати потрібної форми. Чіпляюся за простирадла, зариваючись пальцями в тканину.

Двері з дзеньканням роз’їжджаються, знайомі коридори проносяться повз, усе здається надто яскравим, надто вибіленим, щоб розрізнити щось окремо.

Крізь важкі подвійні двері ми в’їжджаємо до передопераційної зони, а потім — до кімнати трохи далі коридором. Санітар заштовхує візок до приміщення.

— Треба чогось, перш ніж я піду? — питає він.

Хитаю головою й намагаюся глибоко вдихнути, коли він іде. Кімната цілковито змовкає, якщо не враховувати монотонного писку моніторів.

Дивлюсь у стелю, намагаючись відігнати паніку, що все наростає, з’їдаючи мене зсередини. Я робила все правильно. Була обережною й нанесла фуцидин, приймала свої ліки у встановлений час — і все одно лежу тут в очікуванні операції.

Уся моя одержимість режимом нічого не дала.

Здається, тепер я розумію. Навіщо Віллу було видиратись на дах. Усе зробила б, щоб устати з цього візка і втекти далеко-далеко. До Кабо. До Ватикану, побачити Сикстинську капелу. До всього, чого уникала зі страху захворіти ще більше — лише затим, щоб усе одно опинитися тут, в очікуванні чергової операції, якої можу не пережити.

Мої пальці змикаються на поручнях, зафіксованих по боках, і я стискаю їх до білих кісточок, закликаючи себе бути бійцем, як казала вчора докторка Гемід. Якщо я хочу здійснити всі ті речі, мені потрібно більше часу. Я повинна за нього боротися.

Двері повільно відчиняються, і хтось високий і худий прослизає всередину. На ньому та сама зелена хірургічна піжама, хірургічна маска й сині рукавички, що носять медсестри в передопераційній зоні, але з-під чистої хірургічної шапочки вибивається хвилясте русяве волосся.

Його очі знаходять мої, і я здивовано відпускаю поручні.

— Що ти тут робиш? — шепочу я, дивлячись, як Вілл сідає на стілець поряд зі мною й від’їжджає на ньому, встановлюючи між нами безпечну дистанцію.

— Це твоя перша операція без Еббі, — пояснює він, і його блакитні очі наповнює новий, не дуже впізнаваний вираз. Не глузливий і не жартівливий, а повністю й цілковито відкритий. Майже серйозний.

Я важко глитаю, намагаючись зупинити емоції, що скипають у мені, застеляючи сльозами очі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я бачив усі твої відео, — каже він, і його очі збираються зморшками в кутках, коли він усміхається мені. — Я, можна сказати, твій фан.

Усі? Навіть оте недолуге, зроблене, коли мені було дванадцять?

— Може, цього разу я все зіпсував, — каже він, прочищаючи горло, й дістає з кишені аркуш.

Він починає тихо наспівувати:

— Я тебе люблю, бушель і ще трішки …

— Забирайся. Я стаю дурною, — белькочу я, витираючи сльози тильним боком долоні й хитаючи головою.