Вона завжди була поряд. Поряд зі мною, коли була мені потрібна. А коли я була потрібна їй найбільше, мене не було.
— Не треба. Не починай знову. Ти не винна. Вона сказала б тобі, що ти не винна.
— Їй було боляче? А якщо вона була налякана? — видихаю я.
Повітря застигає в мене в грудях. Я досі бачу, як моя сестра летить униз, як на відео з камери GoPro і мільйон разів до того, з моста на канаті чи з кручі у воду, відчайдушно і самозабутньо.
Ось тільки цього разу без диких викриків радості й захвату. Вона долітає до води й не спливає на поверхню.
Вона не мала померти.
Вона мала бути тією, хто житиме .
— Чуєш! Припини. Глянь на мене.
Я дивлюся на нього. Сльози котяться з моїх очей.
— Ти маєш припинити це, — каже він, вчепившись пальцями в підлокітник канапи так, що кісточки біліють. — Ти не можеш цього знати. Просто… не можеш. Ти так збожеволієш.
Я глибоко вдихаю, хитаючи головою. Він устає, підступає до мене й засмучено стогне.
— Ця хвороба — довбана в’язниця! Я хочу обійняти тебе.
Шморгаю носом і згідно киваю.
— Удамо, що я це зробив, гаразд? — каже він. Я бачу, що він теж стримує сльози. — І знай, що я люблю тебе. Понад їжу! Понад збірну Колумбії!
Я розпливаюся в усмішці й киваю.
— Я теж тебе люблю, По.
Він удає, що посилає мені повітряний цілунок, насправді не дихаючи в мій бік.
Я опускаюся на маленьку м’ятно-зелену канапу, що стоїть порожня напроти По, й миттєво скрикую від болю. Перед очима все двоїться. Випрямляюсь і хапаюся за бік — моя гастротрубка наче відкритим вогнем пече.
Обличчя По біліє.
— Стелло! Все гаразд?
— Моя гастротрубка, — кажу. Біль трохи згасає. Я сідаю, струшую головою й ковтаю ротом повітря. — Я в порядку. В порядку.
Глибоко вдихаю, підіймаю сорочку й бачу, що інфекція значно посилилася, шкіра почервоніла та опухла, а з гастротрубки й навколо неї сочиться гній. Здивовано розширюю очі. Я тут лише вісім днів. Як я могла не зауважити, що все настільки погано?
По кривиться й хитає головою.
— Ходімо, відведу тебе до твоєї кімнати. Негайно .
П’ятнадцять хвилин по тому докторка Гемід м’яко торкається зараженої шкіри навколо моєї гастротрубки, і я кривлюся — біль розходиться животом і грудьми. Вона прибирає руку, хитаючи головою, поки стягує з себе рукавички та обережно кладе їх у сміттєвий кошик біля дверей.
— Ми маємо цим зайнятися. Надто далеко зайшло. Треба зняти шкіру й замінити гастротрубку, щоб вичистити інфекцію.
Мені миттєво стає недобре, всередині все холоне. Цих слів я боялася, відколи вперше помітила ознаки інфекції. Я знов опускаю сорочку, слідкуючи, щоб тканина не терла уражене місце.
— Але…
Вона обриває мене:
— Ніяких «але». Це треба зробити. Є ризик сепсису. Якщо стане гірше, інфекція потрапить у кровообіг.
Ми обидві замовкаємо, знаючи, який це великий ризик. Якщо в мене почнеться сепсис, я точно помру. Але якщо мене покладуть на операційний стіл, мої легені можуть виявитися недостатньо сильними, щоб пережити це.
Вона сідає поряд зі мною, плескаючи мене по плечу й усміхаючись.
— Усе буде добре.
— Ви не можете цього знати, — кажу я й нервово глитаю.
Вона киває з замисленим обличчям.
— Твоя правда. Не знаю.
Вона глибоко вдихає, зустрічаючи мій стривожений погляд.
— Це ризиковано. Я не кажу, що ні. Але сепсис — чудовисько значно страшніше й набагато більш імовірне.
Страх повзе вгору моєю шиєю й огортає все тіло. Але вона має рацію.
Докторка Гемід бере до рук панду, що лежить поряд зі мною, дивиться на неї й слабо всміхається.
— Ти боєць, Стелло. Завжди була такою.
Простягаючи мені ведмедика, вона зазирає мені в очі.
— Отже, завтра вранці?
Я тягнуся до неї, беру панду й киваю.
— Завтра вранці.
— Я зателефоную твоїм батькам і повідомлю їх, — каже вона, і я завмираю.
Хвиля жаху обрушується на мене.
— Можете дати мені кілька хвилин, щоб я переказала їм цю новину? Буде легше, якщо вони дізнаються від мене.
Вона киває, міцно стиснувши моє плече, і йде. Я знов лягаю, пригортаючи Латку, і з тривогою думаю про дзвінки, які маю зробити. Досі чую мамин голос у кафетерії, він кружляє навколо моєї голови.
«Не знаю, що б я робила без тебе».
«Не знаю, що б я робила без тебе».
«Не знаю, що б я робила без тебе».
Я чую шум за дверима і, повернувши голову, бачу конверт, підсунутий під двері. Дивлюсь, як світло пробивається з-під дверей, за якими стоїть пара ніг, а за мить повільно розвертається і йде.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу