Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

— Я знайшла інстаграм Еббі Ґрант. Там здебільшого її творчість і вона зі Стеллою, — вона підіймає очі на мене, киваючи. — Але ти маєш рацію. Вона рік нічого не дописувала.

Переводжу погляд з Джейсона на Гоуп, а потім знов на Джейсона.

— Гадаю, з Еббі щось сталось.

Наступного ранку мій телефон гучно дзижчить, нагадуючи про серію вправ, яку внесла Стелла до мого режиму. Я не бачив її, відколи збагнув, що з Еббі щось сталось, і думка про те, що за кілька хвилин ми зустрінемось, змушує мене дивно нервувати. Я не зміг по-справжньому насолодитися товариством Гоуп і Джейсона, навіть коли ми їли картоплю фрі й розмовляли про нещодавню шкільну драму через нову серію «Західного світу» після Дня подяки. Ми завжди чекаємо, щоб разом переглянути нову серію, навіть коли я на зовсім іншому континенті, в іншому часовому поясі й мушу зв’язуватися з ними в скайпі.

Глибоко вдихнувши, прямую до спортзалу на зустріч зі Стеллою, відчиняю двері й проходжу повз ряди бігових доріжок, орбітреків і велотренажерів.

Зазираючи до залу для йоги, бачу, як вона сидить на зеленому маті й медитує, схрестивши ноги й заплющивши очі.

Повільно відчиняю двері, якомога тихіше простуючи до мата в іншому кінці залу напроти неї.

Шість кроків.

Сідаю і дивлюся, який незворушний у неї вигляд, яке м’яке й спокійне обличчя. Але її очі потроху розплющуються назустріч моїм, і вона ціпеніє.

— Барб тебе не бачила, ні?

— Еббі померла, так? — випалюю я, переходячи одразу до суті.

Вона ошелешено дивиться на мене, нічого не кажучи.

Нарешті глитає й трусить головою.

— Дуже мило, Вілле. Чуйно, як відбійним молотом.

— У кого є час на чуйність, Стелло? Точно не в нас…

— Припини! — обриває вона мене. — Припини нагадувати мені, що я помираю. Я знаю. Я знаю , що помираю.

Із серйозним обличчям хитає головою.

— Але я не можу, Вілле. Не зараз. Я маю протриматися.

Я ніяковію.

— Не розу…

— Я все життя помираю. Кожен мій день народження ми святкуємо як останній.

Вона трусить головою, і на її горіхових очах яскраво блищать сльози.

— Але тоді померла Еббі . Це мала бути я, Вілле. Усі були готові до цього.

Вона глибоко вдихає, наче цілий світ тягарем ліг їй на плечі.

— Мої батьки не переживуть, якщо я теж помру.

Її слова обрушуються на мене тонною цегли. Увесь цей час я помилявся.

— Режим. Від самого початку я гадав, що ти боїшся померти, але це зовсім не так, — говорячи, я спостерігаю за її обличчям. — Ти дівчина, яка помирає, але маєш провину, що вижила. Це повний вибух мозку. Як ти тільки живеш із…

— Жити — єдиний вибір, який я маю, Вілле! — різко обриває вона, встаючи й окидаючи мене гнівним поглядом.

Я встаю, не зводячи з неї очей. Бажаючи підійти ближче й заповнити собою простір між нами. Бажаючи струснути її, аби вона побачила.

— Але ж, Стелло. Це не життя.

Вона розвертається, натягує маску й рвучко рушає до дверей.

— Стелло, зачекай! Ну ж бо!

Я роблю кілька кроків слідом за нею, шкодуючи, що не можу просто дотягнутися й схопити її за руку — тоді я міг би владнати все.

— Не йди. Ми ж маємо тренуватись? Я замовкну, гаразд?

Двері з грюкотом зачиняються за нею. Чорт. Оце я справді лажанувся.

Озираюся й дивлюся на мат, на якому вона сиділа, хмурячись на порожнє місце, де вона щойно була.

І тут я усвідомлюю, що роблю те єдине, що весь цей час казав собі не робити. Я хочу того, чого ніколи не зможу отримати.

Я ривком відчиняю двері моєї палати. Малюнки Еббі зливаються в мене перед очима — увесь біль, уся провина, які я заштовхувала все глибше й глибше, підіймають свої огидні голови, від чого коліна підгинаються. Зіщулившись, опускаюся на підлогу й стискаю пальцями холодний лінолеум, чуючи, як дзвенить у голові мамин крик, зовсім як того ранку.

Я мала бути з нею в Аризоні у той вихідний, але в ніч перед вильотом мені так важко було дихати, що я мусила лишитися вдома. Я знов і знов вибачалася. Це мав бути її подарунок мені на день народження. Наша перша подорож, лише ми вдвох. Але Еббі тільки відмахнулася, міцно обійнявши мене й сказавши, що повернеться за кілька днів із такою кількістю фотографій та історій, що мені здаватиметься, наче я весь час була там із нею.

Але вона не повернулася.

Пам’ятаю, як почула дзвінок телефону внизу. Як схлипувала мама, як тато постукав у двері й сказав сісти. Щось сталося.

Я не повірила йому.

Я похитала головою й засміялася. Це був розіграш у дусі Еббі. Мав бути. Це неможливо. Такого бути не могло. Це я мала померти, задовго до них усіх. Еббі була практично втіленням слова життя .