Рейчел Ліппінкотт - За п’ять кроків до кохання

Більше часу.

Мені легко було здатися. Легко було боротися з лікуванням і зосередитися на тому часі, що мені лишився. Припинити так до одуріння старатися заради якихось кількох додаткових секунд. Але через Стеллу і По мені хочеться мати стільки зайвих секунд, скільки можна.

І це мене лякає понад усе.

Того вечора я лежу на ліжку й дивлюся в стелю, виконуючи свою процедуру з інгалятором без Стелли.

«Щось треба?» — пише мені Джейсон, але це не допомагає, бо відповідь — рішуче «ні».

Досі від неї ні слова. Навіть записки. Але я не можу не думати про неї. І що довше вона мовчить, то гірше. Не можу не думати, як це було б — опинитися поряд із нею, простягти руку й справді торкнутися її, втішити після того, як я все зіпсував.

Відчуваю, як щось підіймається глибоко в грудях, на кінчиках пальців і в глибині живота. Простягти руку й відчути гладеньку шкіру на її руці, опуклі шрами — упевнений, у неї на тілі вони є.

Але я ніколи цього не зможу. Відстань між нами ніколи не зміниться й нікуди не подінеться.

Шість кроків назавжди.

Телефон пілікає, і я в надії хапаю його, але це лише сповіщення з твітера. Жбурляю телефон на ліжко, розчарований.

Що за фігня, Стелло? Не може ж вона злитися на мене завжди.

Чи може?

Треба все виправити.

Вимикаю інгалятор і спускаю ноги з ліжка, вповзаючи в черевики. Визираю в коридор, аби переконатися, що фарватер вільний. Бачу, як Джулі заходить із крапельницею до палати далі по коридору, і швидко вислизаю з кімнати, знаючи, що маю час. Тихо йду коридором, проминаю порожній пост медсестер і застигаю перед її дверима, чуючи, як по той бік тихо грає музика.

Вона там.

Глибоко вдихнувши, я стукаю, і стукіт моїх кісточок резонує в старій деревині.

Я чую, як вимикають музику, а потім її кроки, коли вона наближається, зупиняється перед дверима, вагається. Нарешті двері відчиняються, і від її горіхових очей моє серце починає важко калатати в грудях.

Так приємно бачити її.

— Ти тут, — м’яко кажу я.

— Я тут, — прохолодно відповідає вона, притуляючись до одвірка і поводячись так, наче не ігнорувала мене перед тим цілий день. — Я отримала твою карикатуру. Тебе пробачено. Відійди.

Я швидко відступаю аж до дальньої стіни, дотримуючись прикрого правила шести кроків між нами. Ми дивимось одне на одного, і вона кліпає очима й відвертається пошукати медсестер у коридорі, а потім дивиться у кахельну підлогу.

— Ти пропустила нашу процедуру.

Вона вражена, що я справді згадав, але продовжує мовчати. Помітно, що її очі червоні, ніби вона плакала. І не думаю, що це від моїх слів.

— Що відбувається?

Вона глибоко вдихає, а коли заговорює, я чую, як нервово бринять її слова.

— Шкіра навколо гастротрубки небезпечно заражена. Докторка Гемід побоюється сепсису. Уранці вона збирається очистити інфіковану шкіру й замінити трубку.

Глянувши їй у вічі, я бачу значно більше, ніж нерви. Вона боїться. Хочеться потягнутись до неї та взяти за руку. Хочеться сказати їй, що все буде гаразд і нічим поганим це не скінчиться.

— Мені дадуть загальний наркоз.

Що? Загальний наркоз? З її легенями, що діють на тридцять п’ять відсотків? Докторка Гемід з глузду з’їхала?

Хапаюся за поручні в стіні, щоб втриматися на ногах.

— Чорт. Твої легені це витримають?

Якусь мить ми дивимось одне на одного, і здається, що простір між нами вимірюється милями, милями й милями.

Вона відводить погляд, ігноруючи питання.

— Не забудеш прийняти ліки перед сном, а потім під’єднати живлення через гастротрубку на ніч, гаразд?

Не давши мені часу на відповідь, вона зачиняє двері.

Я повільно підходжу до них, простягаю руку й прикладаю до дверей, знаючи, що по той бік вона. Глибоко вдихаю, притулившись до них головою, і ледве чую власний шепіт:

— Усе буде добре, Стелло.

Мої пальці натикаються на знак, вивішений у неї на дверях. Дивлюся на нього й читаю: «НІЧОГО НЕ ЇСТИ Й НЕ ПИТИ ПІСЛЯ ПІВНОЧІ. ОПЕРАЦІЯ О 6 РАНКУ».

Прибираю руку, доки якась медсестра не спалила мене, і забираюся коридором до себе в кімнату, де падаю на ліжко. Зазвичай Стелла так добре володіє собою. Чому цього разу все настільки інакше? Це через її батьків? Через те, як кепсько працюють її легені?

Я перекочуюся на бік, і на очі потрапляє мій власний малюнок з легенями, що нагадує картину в її кімнаті.

Еббі .

Звісно, тому вона така причмелена. Це її перша операція без Еббі.

Я все одно маю це владнати. Ідея спадає мені на думку, і я різко сідаю, випрямляючись. Дістаю з кишені телефон і ставлю будильник на 5 : 00 — мабуть, уперше за все життя. Потім беру з полиці свій набір для малювання й починаю складати план.