Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

— А за що можна любити Боббі Брауна? — у свою чергу запитала сестра.

Десь у яблуневих вітах знов озвалася нічна дрімлюга.

Наступного ранку Еліза снідати не вийшла і лишалась у своїй кімнаті, аж поки я поїхав.

Батьки повезли мене в своєму «мерседесі», якого вів особистий шофер. Зрештою, я був їхнім сином і хлопцем із майбутнім — адже я вмів читати й писати.

Уже в дорозі я почав потроху все забувати.

Це спрацював природний механізм самозахисту від нестерпної туги. Таким механізмом — повірте мені як педіатрові — наділені всі діти.

Усе далі й далі позаду лишалася моя сестричка-двійнятко, що не була такою здібною, як я. Вона мала ім'я. Звали її Еліза Меллон Суейн.

Навчальну програму в тій школі було складено таким чином, що нікому з нас, учнів, жодного разу не довелося побувати вдома. Зате я відвідав Англію, Францію, Німеччину, Італію, Грецію. А влітку відпочивав у молодіжному таборі.

І хоча я — це з'ясувалось абсолютно точно! — не був генієм, хоча мені бракувало оригінальності, мої розумові здібності трохи перевищували середній рівень. Мене вважали терплячим, ретельним, дисциплінованим учнем, якому під силу відрізнити змістовну ідею від нісенітниці.

Тому мене, першого учня, протягом історії існування тієї школи, ввели до складу шкільної ради. Я досяг таких успіхів у навчанні, що навіть дістав запрошення вступити до Гарвардського університету. І я погодився, хоча мій голос ще тільки мав ламатися.

Тим часом батьки, які пишались успіхами свого сина, подеколи нагадували мені про сестричку-двійнятко, яка досі перебувала десь на рівні людино-овоча. Вона жила в одному з високооплачуваних закладів для таких недоумків.

Від неї лишилося тільки ім'я.

Коли я навчався на першому курсі медичного факультету, в автомобільній катастрофі загинув батько. Він подбав про мене, призначивши мене виконавцем своєї волі згідно заповіту.

Та невдовзі мене відвідав у Бостоні якийсь гладкий із хитрими очима адвокат на ім'я Норман Мушарі-молодший. Він розповів мені якусь чудернацьку історію про одну особу, що її проти власної волі на багато років запроторили до закладу для душевнохворих.

Отож та особа звернулася до нього, пояснив мені гість, щоб притягти до суду своїх родичів та адміністрацію закладу за завдане їй моральне каліцтво.

І вона доручила Мушарі-молодшому домогтися її негайного звільнення, а також визнання її права на спадщину, якого її протизаконно позбавили.

Ім'я тієї жінки було, звичайно, Еліза Меллон Суейн.

Згодом наша мати так висловиться про той заклад, де ми залишили Елізу:

— А знаєш, ця лікарня аж ніяк не з дешевих. Доба перебування в ній коштує двісті доларів. І самі ж лікарі просили нас не з'являтися туди, правда, Відбере?

— Мабуть, так, мамо,— відповів я. А тоді сказав правду: — Я вже не пам'ятаю.

Я був тоді не лише тупим Боббі Брауном, а ще й дуже самовдоволеним. Хоч я навчався тільки на першому курсі медичного факультету, проте мав у своєму цілковитому розпорядженні великий будинок на Бекон-Хілл. До коледжу і з коледжу мене возили на «ягуарі». А одягався я вже так, наче став президентом Сполучених Штатів.

Майже щовечора в домі влаштовували вечірки. Я мав звичай з'являтися там усього на кілька хвилин у шовковому халаті смарагдового кольору, пахкаючи люлькою, набитою гашишем.

Одного разу до мене підійшла гарненька дівчина і сказала:

— Який же ви бридкий! Ви — найсексуальніше страховисько, з тих, що мені траплялося бачити.

— Я знаю,— відповів я.— Знаю.

Мати часто провідувала мене на Бекон-Хілл, де спеціально для неї було споруджено розкішні апартаменти. У свою чергу, я також їздив до неї у Черепахову затоку. Ласі до сенсацій репортери почали досить часто турбувати нас і там, і там, після того як Норман Мушарі-молодший домігся, щоб Елізу випустили з лікарні.

Ця подія обернулася скандальною історією.

Адже ніколи не обходилося без скандалу, коли мультимільйонери були несправедливі до своїх родичів.

А таки ніколи.

Ми трохи бентежились; та, власне, й не могли почувати себе інакше.

З Елізою мати і я ще не бачились, ніяк не щастило й зателефонувати їй. Тим «асом майже щодня у пресі з'являлись її образливі для нас висловлювання.

А ми могли боронитися від журналістів хіба що двома телеграмами: одну ми надіслали Елізі через її адвоката, другу надіслала вона нам у відповідь.

Наша телеграма запевняла: