Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ. МАМА І БРАТ

В телеграмі Елізи було:

Я ТАКОЖ ВАС ЛЮБЛЮ. ЕЛІЗА

Сестра нікому не дозволяла фотографувати себе. Адвокат придбав для неї кабіну-сповідальню в одній церкві, яку мали зносити. Даючи інтерв'ю телебаченню, Еліза сиділа в тій будці.

Ми з матір'ю дивилися ці передачі з болем у серці.

Зухвале контральто Елізи так змінилося, що часом навіть закрадався сумнів: а може, в тій кабіні засів якийсь самозванець. На жаль, там була таки Еліза.

Пригадую, один репортер запитав сестру:

— Міс Суейн, що ви робили в лікарні?

— Я співала.

— Що ви співали?

— Весь час одну й ту саму пісеньку.

— Яку?

— «Прийде, прийде мій принц...» — пролунала відповідь.

— Ви мали на увазі конкретного принца, принца-визволителя?

— Я мала на увазі свого брата,— відрубала сестра.— Але він виявився свинею. Бо так і не прийшов.

Звичайно, ні мати, ні я не чинили ніяких перешкод Елізі та її адвокатові. Тож сестра досить скоро здобула свою частку спадщини. І чи не перше, що вона зробила,— це придбала половинний пай у професіональній футбольній команді «Патріоти Нової, Англії».

Те надбання тільки підняло популярність нашої родички. Правда, Еліза й досі не покидала своєї кабіни-сповідальні, але Мушарі запевнив громадськість, що тепер його клієнтка, носить синій, гаптований золотом клубний жакет «Патріотів Нової Англії».

Незабаром її та Мушарі бачили на мосту Массачусетс-авеню. Вони прямували пішки з Кембріджа в Бостон.

День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній красувався клубний жакет рідної футбольної команди.

Боже праведний! Ну й вигляд був у цієї бідолашної дівчини!

Вона так горбилася, що її обличчя опинилося на рівні адвокатового, а треба сказати, що Мушарі-молодший був не вищий за Наполеона Бонапарта. Еліза безперервно курила і раз у раз заходилася від кашлю.

Мушарі був у білому костюмі, з ціпком у руці й червоною трояндою в петельці піджака.

Дуже скоро адвоката й Елізу оточила по-дружньому настроєна юрба цікавих, а також фото- й телерепортери.

Ми з матір'ю стежили за тією процесією по телевізору — щиро кажучи, з невимовним жахом. Бо весь той натовп явно сунув до мого будинку на Бекон-Хілл.

— Ох, Вілбере, Вілбере, Вілбере! — простогнала матуся, дивлячись на телеекран,— Невже це справді твоя сестра?

Я похмуро пожартував:

— Це або твоя єдина дочка, мамо, або тварина, відома під назвою «мурахоїд африканський».

Мати не була готова до зустрічі з Елізою віч-на-віч. Отож вона втекла до своїх кімнат. Слуг я також відіслав — не хотів, щоб вони стали свідками якогось дикого вибрику Елізи.

Коли задзеленчав дзвоник, я сам пішов відчиняти двері.

Довелось усміхнутися до африканського мурахоїда, кінокамер та юрби.

— Елізо! Люба сестро! Яка приємна несподіванка. Заходь, будь ласка! — запросив я.

Для годиться я навіть спробував був торкнутись Елізи, та вона рвучко відсахнулась.

— Якщо ти мене торкнешся, маленький лорде, я вкушу тебе, і ти сконаєш від сказу,— застерегла вона.

Поліція стримувала натовп, щоб разом із сестрою та Мушарі цікаві не проникли до будинку. Я відразу запнув штори на вікнах.

Пересвідчившись, що з вулиці нас не видно, я похмуро запитав:

— Що привело тебе сюди?

— Туга за твоїм досконалим тілом, Вілбере,— відповіла сестра. Тоді відкашлялась і зареготала.— А як наші любі матер і патер? Котре з них тут? Ой, я й забула, нашого любого патера вже нема серед живих, так? Чи то наша люба матер упокоїлась? Так важко запам'ятати...

— Мати зараз у Черепаховій затоці,— збрехав я.

Мене опанувало почуття відрази, жалю й провини. Пильно придивившись, я побачив, що об'єм пласкої грудної клітки Елізи навряд чи перебільшував об'єм великої сірникової коробки. У кімнаті запахло спиртним. Отже, сестра приохотилася й до випивки. Її шкіра була нездорова, а фігура скидалася на дорожню скриню нашої прабабусі.

— Черепахова затока... Черепахова затока...— в задумі пробурмотіла Еліза.— Чи спадало тобі на думку, любий братику, що наш любий тато — зовсім не наш тато?

— Ти про що? — спитав я.

— Мабуть, одної місячної ночі наша матуся нишком скочила з подружнього ложа,— сказала Еліза,— щоб спаруватися з велетенською черепахою в тій Черепаховій затоці.

Отак воно.

— Елізо,— мовив я,— якщо ти збираєшся обговорювати наші сімейні справи, тоді містерові Мушарі краще залишити нас наодинці.