Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

— Обіцяємо вам правильно відповісти на всі запитання.

Що ми й зробили.

Які ж нам ставили запитання? До речі, вчора я нишпорив у руїнах школи на колишній Сорок шостій вулиці, і мені потрапив до рук повний комплект тестів для визначення коефіцієнта інтелекту.

Я цитую:

«Людина придбала сто акцій, сплативши за кожну п'ять доларів. Протягом першого місяця цінні папери подорожчали на десять центів, протягом другого — впали на вісім центів, а за третій місяць збільшилися в ціні на три центи. Яку суму складе капітал на кінець третього місяця?»

Або ось таке:

«Скільки цифр стоятиме зліва від коми у квадратному корені з числа 692038,42753?»

Або таке:

«Якого кольору буде жовтий тюльпан, коли на нього подивитися крізь синій фільтр?»

Або ще таке:

«Чому здається, ніби протягом доби Мала Ведмедиця здійснює оберт навколо Полярної зірки?»

Або ж:

«Астрономія відноситься до геології, як верхолаз до кого?»

І таке інше.

Ось воно як.

Ми дотримали обіцянки, яку дала Еліза, й бездоганно відповіли на всі запитання.

Але сталося несподіване. Під час цілком невинного процесу перевірки своїх відповідей ми повільно зсунулися під стіл, обхопили одне одного ногами за шию, наче обценьками, і стали голосно пирхати й сопти.

Коли ми знову вибралися на свої стільці, то побачили, що доктор Кордінер лежить непритомна на підлозі, а наші батьки накивали п'ятами.

Наступного ранку, о десятій годині, мене вивезли в автомобілі до однієї із шкіл для безнадійно дефективних дітей, що була на мисі Кейп-Код.

Знову сідає сонце. На розі Сорок першої вулиці та П'ятої авеню, де стоїть армійський танк, із башти якого росте дерево, кричить невидима пташка.

Увечері напередодні мого від'їзду на Кейп-Код ми з Елізою почули крик цієї самої пташки — нічної дрімлюги.

Шукаючи усамітнення, ми втекли тоді з дому до сирого мавзолею професора Ілайю Рузвельта Суейна.

— Ф'юїть-ф'ють-ф'юїть! — пролунало десь у яблуневих вітах.

Незважаючи на те, що ми міркували над своєю проблемою вдвох, відповіді так і не знайшлося.

Колись я чув, що засуджені до страти починають вважати себе мерцями задовго до справжньої смерті. Мабуть, щось подібне почував і наш спільний розум, усвідомлюючи, що немилосердний різник — скажімо так — уже підняв свою гостру сокиру, збираючись розчахнути двійняток на два безликі шматки м'яса — на Бетті і Боббі Браунів.

Та хай там як, а ми були заклопотані ділом — так часто буває зі смертниками. Із собою ми прихопили ті свої рукописи, які вважали найбільш вдалими. Згорнувши папери в рурочку, ми засунули їх до бронзової поховальної урни.

Ту посудину свого часу приготували для праху дружини професора Суейна. Але та жінка побажала, щоб її поховали в Нью-Йорку. Урна була пофарбована мідянкою.

Отак воно.

Що то були за рукописи?

Пригадую, там наводився спосіб обчислення квадратури круга. Були витяги з утопічної програми створення в Америці штучно розширених родин — шляхом законного надання кожній людині другого імені. Внаслідок цього всі люди з однаковими другими іменами мали вважатися родичами.

Ще там був наш із Елізою трактат, присвячений критиці Дарвінової теорії еволюцій, а також нарис про природу земної сили тяжіння, в якому робився висновок, що за давніх часів гравітація іноді змінювалась.

Пригадую ще рукопис, в якому доводилося, що зуби слід відмивати в гарячій воді, як ото миски, казанки та каструлі.

І таке інше.

Це Еліза запропонувала сховати рукописи саме в урні.

Вона сама й закрила ту урну.

Ми перебували досить далеко одне від одного, коли сестра закривала урну. Отже, те, що вона потім мені сказала, зродилося тільки в її голові:

— Можеш сказати «прощай» своєму інтелектові, Боббі Брауне.

— Прощай,— сказав я.

— Елізо,— звернувся я до сестри,— чи не в усіх із тієї безлічі книжок, які я прочитав тобі вголос, стверджувалося, що любов — це щось найважливіше в житті людини. Тож, мабуть, саме час сказати, що я люблю тебе.

— То кажи,— погодилася вона.

— Елізо, я люблю тебе,— заявив я.

Вона помовчала, міркуючи над моїми словами, а тоді похитала головою:

— Ні, мені це не подобається.

— Чому? — здивувався я.

— Це так, ніби ти наставив на мене пістолета,— пояснила Еліза.— Ти змушуєш мене сказати те, чого я, може, зовсім не думаю. Що мені, власне, лишається, як не відповісти: «Я теж тебе люблю»?

— То, виходить, ти мене не любиш? — запитав я.