Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

У товаристві дорослих доктор Корделія Суейн Кордінер була незмінно люб'язна і справляла на всіх найкраще враження. Приходячи в наш дім, вона завжди вдягалася з вишуканою елегантністю: черевики на високих підборах, яскраві екзотичні сукні, коштовні прикраси.

Ми чули, як одного разу Корделія Суейн Кордінер заявила нашим батькам: «Якщо жінка здобула три докторські наукові ступені й очолює дослідницьку корпорацію з річним бюджетом у три мільйони доларів, це аж ніяк не означає, що вона не може бути жіночною і привабливою».

Та тільки-но вона залишалася з нами віч-на-віч, як її відразу посідала параноїдна шизофренія.

— Годі вередувати! — погрожувала нам вона.— Зі мною, мої зашмаркані мільйонерчики, ваші коники не пройдуть!

Оскільки доктор Кордінер була параноїком, особливо неприємним для нас виявилося те, що її середнє ім'я збігалося з нашим прізвищем.

— Я вам — не тітонька Корделія! — заявляла вона.— Ви собі не сушіть над цим свої аристократичні голівки. Коли мій дід виїхав із Польщі, він змінив прізвище Станкевич на Суейн.— Очі в неї засвітилися.— Ану, скажіть: «Станкевич!»

Ми сказали.

— А тепер — «Суейн»,— зажадала вона.

Ми виконали і цей наказ.

Нарешті хтось із нас запитав, чого вона так казиться.

Це запитання анітрохи не розсердило її.

— Ви помиляєтесь,— пролунало у відповідь.— Казитися через такі дрібниці людині мого фаху не випадає. Але зважте, що запросити людину моєї кваліфікації в таку далеч і глушину, аби особисто оглянути двох дітей,— це однаково, що звернутися до Моцарта з проханням настроїти фортепіано. Це те саме, що просити Альберта Ейнштейна збалансувати чекову книжку. Чи зрозуміли ви мене, «міс Елізо» й «містере Вілбер»? Здається, так вас тут називають?

— Тоді чого ж ви приїхали? — запитав я.

Тут вона розлютилася знову. Не тамуючи свого роздратування, доктор Корделія Суейн Кордінер процідила:

— Тому, мій маленький лорде, що тут пахне великими грошима.

Новим ударом для нас стало повідомлення, що вона збирається обстежувати кожного окремо. Із щирою наявністю ми спробували заперечити. Мовляв, у нас значно краще виходило б із відповідями, якби нам дозволили бути разом — голова до голови.

Доктор Кордінер була уособленням іронії.

— Авжеж, шановні містере й міс,— глузливо відказала вона.— Ви, мабуть, хотіли б ще прихопити з собою в кімнату для тестування енциклопедичний словник. Або й цілий факультет Гарвардського університету, який би підказував вам правильні відповіді, коли виникатимуть сумніви.

— Це було б непогано!— в один голос відповіли ми.

— У такому разі, якщо вам цього ще ніхто не казав,— провадила вона,— нагадаю, що ви живете у Сполучених Штатах Америки, де людина може розраховувати тільки на себе.

Мене запросили сюди, щоб я обстежила вас,— вела далі доктор Корделія Суейн Кордінер,— проте доведеться ще й навчити вас головного правила нашого життя, за що ви дякуватимете мені довіку.

Ось воно, те головне правило життя, якого вона нас навчила: «Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш».

— А тепер,— запропонувала вона,— спробуйте повторити і запам'ятати.

І я не тільки проказав той афоризм, але й досі його пам'ятаю: «Тоді бог дасть, як сам за себе подбаєш».

Отак воно.

І довелося нам дбати кожному за себе. Екзаменували нас окремо, за столом з нержавіючої сталі, що стояв у їдальні, обкладеній кахлями. Поки одного з нас обстежувала доктор Кордінер,— «тітонька Корделія», як ми прозвали її між собою,— другого тримали десь далеко, наприклад, у залі для танців, у вежі північного флігеля.

Візерсу Візерспунові ставили в обов'язок стерегти того, хто залишався в залі. Таке доручення йому дали тому, що колись він був солдатом. Ми чули, як одного разу «тітонька Корделія» давала йому інструкції. Вона наказувала пильно стежити за кожним з нас — чи, бува, не спілкуємося ми з Елізою за допомогою телепатії.

Кінець кінцем учені з'ясували: деякі люди справді здатні обмінюватись інформацією з іншими, не користуючись ні візуальними, ні звуковими сигналами. Передавачі і приймачі такого зв'язку розташовані на поверхні носоглотки, отже, ті порожнини мають бути здоровими й чистими.

Основним ключем до розгадки цієї таємниці стало таке загадкове речення, на витлумачення якого пішло багато років: «Я почуваю себе таким самотнім, коли в мене нежить».

Отак воно.

Та коли відстань між мною й Елізою була більша, ніж три метри, телепатія не спрацьовувала. Коли одне з нас сиділо в їдальні, а друге — в танцювальній залі, це було те саме, якби ми перебували на різних планетах.