Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Батько з'явився до нас один: неголений, у піжамі, його трусило, наче в пропасниці, і обличчя судомило. Нас із Елізою трохи спантеличило, що наш тато не здавався нітрохи щасливішим. Ми привіталися з ним не лише англійською, але й кількома відомими нам іноземними мовами.

Саме на одне з таких іноземних привітань батько зрештою відповів.

— Бонжур,— промимрив він.

— Прошу сідати! Прошу сідати!— весело вигукнула Еліза.

Бідолаха так і сів.

Звісно, його пригнітило відчуття провини: протягом тривалого часу з розумними дітьми — плоттю від його плоті — поводилися, мов з ідіотами.

Гірше того. Досі батькова совість і всі його порадники запевняли, що він не може любити нас, оскільки самі ми нездатні на почуття і нас просто немає за що любити. Але тепер він повинен буде любити нас, а батько відчував, що це йому над силу.

Він з жахом відкрив те, про що мати здогадалася, навіть не вийшовши до сніданку: розум і лагідність у оболонці таких потвор, як ми, зробили нас ще бридкішими.

Ні батько, ні мати не були в цьому винні. Та й ніхто, зрештою, не був винен. Бажати якнайскорішої смерті таким виродкам, як ми з Елізою, було для людини так само природно, як скажімо, дихати. Це був інстинкт.

І ось ми з Елізою надали тому інстинкту нестерпного трагізму.

Не усвідомлюючи, що робимо, Еліза і я перенесли одвічну відразу до монстрів на нормальних людей. Ми вимагали поваги до себе.

Серед загального збудження наші з Елізою голови роз'єднались і віддалилися на відстань кількох кроків. Тому ми одразу стали мислити гірше.

Гострота нашого спільного розуму настільки притупилася, що ми навіть подумали: наш татусь просто ще не зовсім прокинувся. Отож ми умовили його випити кави і спробували розбудити його, співаючи йому пісеньок та загадавши кілька відомих нам загадок.

А потім Еліза підвелася, схилилася над татом, узявшись руками в боки, й почала ніжно докоряти йому, немов дитині.

— Боже, який же ти сонько!— лагідно бубоніла вона.— Який же ти сонько!

Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.

Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:

— Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?

На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.

— Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,— поскаржився я.

— Справді?— перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.

Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.

— Овето,— сказав лікар,— тобі, мабуть, приємно буде знати, що в твоєї матері вже майже нормальна температура.

Спокій лікаря розсердив батька, але водночас він і зрадів: нарешті знайшлася людина, на якій можна розрядити нервову напругу.

— Скільки часу отаке триває?— викрикнув він.— Я вас запитую! Коли вам стало відомо про їхні розумові здібності?

Доктор Мотт поглянув на годинник.

— Приблизно сорок дві хвилини тому,— відповів він.

— Дивлячись на вас, аж ніяк не скажеш, що ви дуже здивовані,— сердито кинув батько.

Якийсь час доктор Мотт, здавалось, обмірковував відповідь, а тоді, знизавши плечима, сказав:

— Я, звичайно, щиро радий за вас усіх.

Але насправді доктор Мотт ну аж ніяк не скидався на щасливого. І тут ми з Елізою знову торкнулись одне одного головами. Навколо нас відбувалося щось дивне, незрозуміле — і нам дуже кортіло з'ясувати, в чому ж криється загадка.

І спільний геній не зрадив нас. Він відкрив нам справжню суть подій: ми потрапили в таке безнадійне становище, в якому досі ще не опинялись.

Але наш розум, як і всі інші, час від часу страждав від дивовижної наївності. Щось таке сталося з нами й тепер. Внутрішній голос порадив: щоб усе повернулося на свої місця, нам досить знову стати ідіотами.

— Бу,— сказала Еліза.

— Ду,— підхопив я і пукнув.

Еліза розрюмсалася.

Я схопив намазаний маслом коржик і пожбурив ним у обличчя Овети Купер.

Еліза повернулась до батька.

— Бу-блу!— сказала вона.

— Фуф-бей!— заволав я.

Татусь зайшовся плачем.

Минуло шість днів відтоді, як я почав оцей свій життєпис. Протягом чотирьох із них сила земного тяжіння була середня — як ото за колишніх часів. Але вчора вона так зросла, що я ледь підвівся з ліжка — тобто зі свого кубельця з килимків, влаштованого у холі Емпайр-стейт-білдінга. Потім рачки промандрував крізь хащі свічників із власної колекції, прямуючи до шахти ліфту,— ми використовували її як нужник.