Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

— А це чому? — заперечила сестра.— Нормі — вся моя родина.

— Ну, це вже занадто,— мовив я.

— Ота розцяцькована стара шкапа, твоя матуся,— ніяка мені не родичка,— заявила Еліза.

— Ну... ну!..— застеріг я її.

— Може, й ти вважаєш себе моїм родичем, га? — допитувалась вона.

— Що я маю тобі сказати? — запитав я.

— А ми для того й прийшли сюди — послухати, що ти скажеш,— відповіла сестра.— Тебе завжди вважали розумнішим за мене. Я була ніби пухлиною, яку визнали за необхідне зрізати з тебе.

— Я ніколи так не вважав,— заперечив я.

— Зате інші вважали,— мовила сестра.— А ти їм вірив. Це навіть гірше. Ти — фашист, Вілбере. Ось ти хто!

— Дурниці,— сказав я.

— Фашисти — це виродки, які вірять, коли хтось запевняє їх, ніби вони представники вищої раси,— випалила Еліза.

— Облиш! — вигукнув я.

— І тоді вони хочуть знищити усіх інших,— докинула сестра.

— Ця розмова ні до чого нас не приведе,— сказав я.

— А мені нікуди й не треба. Ви вже один раз привели мене в одне місце — більш я туди не хочу.

— Елізо, чи ти втішишся, коли я скажу: наша мати до кінця днів своїх жалкуватиме, що ми завдали тобі таких прикрощів?

— Хіба це може зарадити? — обурилася вона.— Найбезглуздіше запитання, яке мені будь-коли траплялося чути!

Раптом вона схопила в обійми Нормана Мушарі-молодшого.

— Ось хто знає, як треба допомагати людям! — оголосила вона.

Я схвально кивнув головою:

— Ми дуже вдячні йому. Ми справді щиро йому вдячні.

— Мушарі для мене — і мати, й батько, й брат, і навіть господь бог власною персоною,— сказала Еліза.— Він повернув мені радість буття. Він якось сказав мені: «Люба, гроші тебе втішать мало, але тих твоїх родичів ми ще так притиснемо, що вони аж запищать».

— Гм-м-м,— буркнув я.

— І повір мені: це куди приємніше, ніж слухати твої теревені про співчуття. Всі твої балачки — це тільки нагода для тебе похизуватися своєю вдавано-чутливою душею.— І вона якось неприємно засміялася.— Я б порадила вам з матір'ю, де спокутувати свою провину. Зрештою, для вас, мавп, то найбільш підхоже місце!

Отак воно.

Отже, Еліза принижувала мою гідність як тільки могла. А я мусив якось боронитися.

Без будь-якої пихи, лише з суто клінічним цинічним інтересом я відзначив подумки: моя чавунна вдача витримає всі наскоки, навіть якби я взагалі відмовився від захисту.

Та як я помилився, коли подумав, що Еліза вичерпала свою лють!

Поки що її наскоки були спрямовані тільки на те, щоб оголити мій чавунний характер. Вона, так би мовити, вислала вперед тільки розвідників, щоб ті повирубували дерева й чагарі, за якими ховалася моя істинна суть.

І ось, непомітно для мене, шкаралупа мого характеру, цілком беззахисна і вразлива, відкрилась перед жерлами Елізиних прихованих гармат, готових бабахнути прямою наводкою.

Отак воно.

На мить запала тиша. Сестра шастала по моїй кімнаті, розглядаючи книжки, яких вона, певна річ, не могла прочитати. Потім підійшла до мене і раптом, закинувши голову, запитала:

— Люди вступають на медичний факультет Гарвардського університету тільки тому, що вони вміють читати й писати?

— Мені жилося не солодко,— сказав я.— Нелегко давалась наука. Та й тепер доводиться багато працювати.

— Якщо Боббі Браун вивчиться на лікаря,— заявила сестра,— це стане найпереконливішим доказом на користь християнської цивілізації.

— Ну, знаменитим лікарем я не стану,— признався я.— Але й задніх не пастиму.

— Доторкнися до мене,— раптом запропонувала Еліза.

— Що? — перепитав я.

— Ми з тобою однієї плоті. Я — твоя сестра. Доторкнися до мене,— повторила вона.

— Чом би й ні,— пробелькотів я. Але руки мої наче заклякли.

— Я жду,— сказала вона.

— Та ти ж мене так зненавиділа...

— Я ненавиджу Боббі Брауна.

— Ну, якщо ти справді ненавидиш Боббі Брауна...— бубонів я.

— І Бетті Браун,— докинула сестра.

— Це було так давно,— зауважив я.

— Доторкнися до мене,— наполягала вона.

— О боже, Елізо! — зітхнув я. Руки мої ніяк не піднімались.

— Тоді я доторкнуся до тебе.

— Як хочеш...— Мене раптом опанував моторошний страх.

— Вілбере, у тебе із серцем усе гаразд? — запитала вона.

— Начебто.

— Якщо я доторкнуся до тебе, ти обіцяєш не вмерти?

— Так, обіцяю.

— Тоді, можливо, помру я,— сказала Еліза.

— Сподіваюся, цього не станеться.

— Пробач, я так поводжуся, наче знаю, що має статися. А може, нічого й не станеться.