Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

Вертоліт матеріалізувався якраз над нашими головами. Сліпучий магнієвий зблиск перетворив його на грізного механічного ангела.

У тому вертольоті була Еліза з мегафоном у руках.

Я не здивувався б, якби вона прошила мене згори кулями або скинула мені на голову лантух з лайном. Проте, як виявилося, сестра прилетіла з Перу, щоб продекламувати мені половину Шекспірового сонета.

— Слухай! — лунко гукнула вона.— Слухай! — А тоді ще раз: — Слухай!

Тим часом ракета уже згасала — її парашут зачепився за верховіття дерева. Ось що Еліза повідомила мені та навколишньому середовищу:

Склавши руки на зразок рупора, я закричав у небо: «Елізо!» А потім вигукнув щось дуже сміливе, висловивши почуття, яке спізнав уперше в житті.

— Елізо! Я люблю тебе! — заволав я.

Запанувала непроглядна темрява.

— Елізо, ти мене чуєш? — кричав я.— Я люблю тебе! Я справді тебе люблю!

— Я чую,— озвалася сестра.— Проте ніхто нікому не повинен цього казати.

— Я сказав це щиро.

— Тоді і я, в свою чергу, буду з тобою щира, мій любий братику.

— Що ж ти мені скажеш?

І вона відповіла:

— Господи, помагай у ділах і помислах докторові Вілберу Рокфеллерові Суейну.

А тоді вертоліт полетів геть.

Отак воно.

Сміючись і плачучи, я повернувся в «Рітц» — двометровий неандерталець у сорочці з мереживним жабо та блакитному оксамитовому смокінгу.

Біля готелю юрмилися цікаві, яким кортіло довідатися, що то за наднова зірка спалахнула на сході і чий то голос гримів з неба про розлуку й любов.

Я протиснувся крізь натовп і зайшов до готелю — біля входу несли варту приватні детективи, і вони мали перепинити шлях усім, хто захотів би увійти за мною.

Серед присутніх на вечірці гостей тільки-но почала поширюватись чутка, що надворі сталося щось надзвичайне. Я попрямував до матері — розповісти, якого коника щойно викинула Еліза. Я трохи здивувався, побачивши, що матуся розмовляє з незнайомцем середніх літ і нічим не примітної зовнішності, одягнутим, як і мої приватні детективи, в дешевий буденний костюм.

Мати відрекомендувала його як «доктора Мотта». Ну звісно, це був той самий лікар, який доглядав мене та Елізу за часів нашого дитинства у Вермонті. До Бостона він приїхав у справах і за щасливою випадковістю зупинився в «Рітці».

Я настільки переповнився новинами та шампанським, що мені було цілком байдуже, хто він такий. Розповівши матері про візит Елізи, я запевнив доктора Мотта, що мені дуже приємно з ним познайомитись, і відійшов у інший кінець зали.

Коли десь через годину я знову підійшов до своєї матусі, доктор Мотт уже зник. Мати вдруге сказала мені, хто він такий. Задля пристойності я висловив жаль, що мені не вдалося поговорити з доктором трохи довше. Тоді мати передала мені записку від нього, що, як вона сказала, була подарунком з нагоди закінчення медичного факультету.

На фірмовому бланку готелю «Рітц» була написана одна фраза:

«Якщо ти не можеш бути корисним, то принаймні не шкодь».

Унизу стояв підпис: «Гіппократ».

Отож, коли я переобладнав наш дім у Вермонті під невеличку дитячу лікарню й свою постійну оселю, я викарбував ті слова на фасаді, якраз над парадними дверима. Та цей афоризм надто шокував деяких відвідувачів та їхніх батьків, і незабаром його довелося затерти. Мудрі слова батька медицини здавалися декому визнанням власної безпорадності і відвертим натяком на те, що в інтересах власного здоров'я краще не потикатись до цього закладу.

Проте афоризм лишився в моїй пам'яті, і я таки не дуже шкодив. Інтелектуальним фундаментом моєї практики стала одна книжка, яку на ніч я щоразу замикав у сейфі. То був оправлений у палітурки машинопис — посібник із виховання дітей, написаний спільно з Елізою під час нашого шаленства на Бекон-стріт.

Хтозна, як це сталося, але ми передбачили в тому трактаті практично все.

А літа минали.

Десь тоді ж таки я одружився із жінкою, чий капітал дорівнював моєму. То була моя троюрідна сестра Роза Олдріч Форд. У шлюбі вона не знайшла щастя, бо я зовсім не кохав її і нікуди з нею не вибирався. Я ніколи не був здатен кохати жінку. В нас народився синок — Картер Пейлі Суейн, якого я теж не любив. Картер уродився нормальним хлопчиком, і тому він анітрохи не цікавив мене. Він був якийсь безвиразний, безбарвний — тільки й того, що виростав усе більший і більший.