Курт Воннегут - Балаган, або Кінець самотності (Журнальний варіант)

— Сором сказати,— почав я,— але я чомусь не спробував раніше втілити в життя свій нехитрий і на диво ефективний проект усунення самотності.

Далі я запевнив слухачів, що всі злигодні, які спіткали американців, були спричинені їхньою самотністю, а не схильністю до гріха, і таке інше.

По закінченні промови до мене підійшов якийсь дід і став розповідати, як він придбав страховку життя, як сплачував внески, як скуповував усілякі побутові прилади та автомобілі. Нічого з того не було йому потрібне, і він робив усе це тільки тому, що прагнув породичатися з продавцями.

— У мене немає рідних,— сказав мені старий,— а так хочеться, щоб були.

— Усім цього хочеться,— докинув я.

Він розповів мені, як свого часу приохотився до випивки, намагаючись поріднитися із завсідниками барів.

— Кожен бармен був тобі наче батько рідний, — бубонів старий.— Та раптом бар зачиняли, і ти мусив іти геть.

— Як я вас розумію,— сказав я і почав розповідати напівправдиву історію про самого себе, яка на той час уже засвідчила свою цілковиту безвідмовність.— Мені добре відомо, що таке самотність. Адже єдиною істотою, якій я звіряв найпотаємніші думки, був кінь, якого звали Будвайзер.

І я повідав йому про те, як трагічно загинув мій Будвайзер.

Промовляючи, я безупинно підносив до рота долоню, мовби намагаючись утримати необережне слово абощо. Насправді ж я ковтав дрібні зелені пілюльки. На той час їх уже оголосили поза законом і більше не виготовляли. Але в моєму кабінеті, в адміністративному корпусі сенату, ще залишалося кілька бутлів тих таблеток.

Саме завдяки їм я був такий веселий і жвавий, та й старів не так швидко, як інші люди. Мені вже стукнуло сімдесят, одначе життєва снага в мені буяла, як у людини вдвічі молодшої.

Я навіть узяв та й одружився з гарненькою Софі Ротшільд Суейн, якій було двадцять три роки.

— Виходить, коли вас оберуть президентом, я здобуду собі цілу купу родичів,— сказав мені старий. Він замовк на мить, а тоді спитав: — То скільки їх у мене буде?

— Десять тисяч братів і сестер,— відповів я.— Та ще й сто дев'яносто тисяч кузенів і кузин.

— А це не забагато буде?

— А хіба ми обидва не погодились, що слід забезпечити собі якомога більше родичів у такій величезній і недоладній країні, як наша? — здивувався я.— Якщо ви, скажімо, колись відвідаєте штат Вайомінг, хіба вам не приємно буде знати, що й там у вас повно родичів?

На мить він замислився над моїми словами, а тоді сказав:

— Мабуть, таки приємно.

— Я ж усе пояснив у своїй промові,— вів я далі.— Ваше друге родове ім'я буде назвою квітки, фрукта, овоча, плазуна, риби, молюска, коштовного каменя, мінералу або хімічного елемента, через дефіс поєднаного з порядковим числівником від одного до двадцяти.

Я поцікавився, як звуть мого співрозмовника.

— Елмер Гленвіл Грассо,— відповів він.

— Так от, вас, для прикладу, можна назвати Елмер Уран-Третій Грассо. І тоді кожен із прізвищем Уран вважатиметься вашим кузеном або кузиною.

— Он воно що! Але це повертає мене до першого мого запитання. А що, як мені дістануться родичі, яких я не зможу терпіти?

— Що ж нового в тому, коли людина не може терпіти своїх родичів?— запитав я.— Адже так ведеться з незапам'ятних давен, хіба ні, містере Грассо?

І тут я вилаявся. З єдиною метою: щоб яскравіше підкреслити, скільки переваг рядовим громадянам гарантує моя нова соціальна програма і як посолодшає їхнє життя.

Містер Грассо був не перший, хто почув від мене таке. На той час я не раз обкладав лайкою своїх радіослухачів (телебачення тоді вже не існувало).

— Містере Грассо,— звернувся я до співрозмовника,— коли я таки стану президентом країни, я буду вельми розчарований, якщо ви не скажете тим своїм штучним родичам, які дратуватимуть вас: «Брате — чи там сестро, чи кузене,— а не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!»

— І знаєте, містере Грассо, що після цього зроблять ваші погані родичі? — провадив я.— Вони зачиняться вдома і поміркують, як їм стати добрими родичами!

— А тепер розкиньте розумом,— вів я далі,— наскільки вам буде зручніше, коли моя програма набере чинності. Скажімо, якийсь жебрак спробує виканючити у вас гроші...

— Не збагну, до чого ви хилите,— озвався мій співрозмовник.

— Це ж дуже просто! — вигукнув я.— Тоді ви скажете тому прохачеві: а яке в тебе друге ім'я? І він промимрить щось на зразок «Устриця-Дев'ятнадцятий», «Синиця-Перший» чи «Мальва-Тринадцятий». А ви йому у відповідь: «Стривай, волоцюго. Я — Уран-Третій. У тебе має бути десять тисяч рідних і сто дев'яносто тисяч двоюрідних братів і сестер: тож ти не самотній на білому світі. Пробач, але з мене вистачає власних родичів, яких треба частувати й розважати. Тому — чи не пішов би ти туди й перетуди? Стривай-но, можеш на прощання цмокнути мене в гузно!»