Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

— А тепер, шановне панство, вінець чародійського мистецтва. Наш молодий колега покаже тут свою справжню майстерність. Цей фокус вдається не кожному, тому прошу затамувати подих.

Скриню закрили завісою з блискучої блакитної тканини, кінці якої притримували хлопчик з асистентом. Кіш зник за завісою. За мить вона опустилася. З одного боку скрині стирчала голова, а з другого — Кішеві ноги в лакових мештах. Асистент подав хлопчикові блискучу пилку, той хвильку вдавав, що вагається, потім почав розрізати скриню навпіл. Кіш робив гротескні міни, закочував очі, а потім крикнув, висолопив язика і завмер. У кінці зали нервово засміялася замурзана дитина. З-під вістря пилки, яке вже торкнулося землі, потекла на пісок червона цівка.

Хлопчик, мабуть, чекав на загальне захоплення, але почув тільки нерішуче покашлювання. Тоді, дуже швидко, не зовсім тверезий, але веселий асистент знову прикрив скриню тканиною, хлопчик зробив над нею кілька магічних рухів. І коли завіса опустилася, усміхнений Кіш піднявся з коробки. Асистент допоміг йому встати. Тепер залунали оплески, а трійця на сцені кланялася з надмірною театральною граційністю. Коли вони зійшли зі сцени, на ній ще кілька хвилин лежала кругла яскрава пляма, поки Майк вимкнув рефлектор.

Вона полегшено зітхнула, зрозумівши, що це кінець.

Потім була вечеря для всіх. Навіть втікачі з нагоди свята приєдналися до інших. Правда, сиділи вони за окремим столом; діти витягували ручками смачні шматки. Хлопчик неохоче зняв пелерину й сидів тепер коло мами, вдаючи, що їсть. Його вітали і поплескували по плечах. Він тріумфально глянув на неї з почуттям абсолютної перемоги. Колупав виделкою рис і було помітно, що в думках він ще раз повторює магічні рухи; м’ячик з’являється на порожній долоні; порізаний шнур воскресає в суцільному шматку, окремі хустки зв’язуються в одне ціле. Він це бачить інакше, знизу — там все виглядає не так. Того він навчився: існують дві правди — те, що є, і те, що нам здається, що є.

Майк приніс ще чимало банок легкого пива, а австралієць замовив шампанське.

Запалили феєрверк.

Тема показу потроху змінювалася іншими темами настав — Рік Дерев’яної Мавпи. Буде дивним і непередбачуваним, як Мавпа. Мая встала й підійшла до Кіша, він сидів, втиснутий у свій фотель, так само, як перед виступом: ноги в лакових мештах, нерухомі долоні на бильцях.

— Я теж виїжджаю, — сказав він.

Попрощалися на віддалі — вона стояла, він сидів.

Піднесла руку, щоб тим жестом сказати йому “до побачення”. Потім відійшла. Тоді до нього підійшов хлопчик. Бачила краєм ока, як вони хвилину розмовляли. Не чула, про що. Побачила тільки, що Кіш нахилився до хлопчика, а потім ніжно поцілував його в чоло. Вона шарпнулася і відчула у крові тисячі голок. Стримуючи різкість, взяла хлопчика за руку. Повернулася до будиночка. Вона довго намилювала його та шурувала під душем.

— Дай мені спокій, ти що, не чуєш? — протестував малий, а потім розплакався, ніби вірив, що вся його магічна сила стекла з водою.

Повільно і ретельно вона пакувала обидва наплічники. Одяг згортала в рулони — займатиме менше місця. На столику поклала їхні паспорти, картки щеплень, книжечку з розкладом авіарейсів, купку банкнот у трьох валютах, кредитні картки та інші дрібниці. У кишені наплічника позапихали кілька прекрасних мушель — контрабанда, і кілька, відполірованих океаном шматків світлого дерева. Хлопчик із жалем перебирав свою колекцію мушель. Вирішив віднести їх на пляж.

Коли малий заснув, вона поклала наплічники біля дверей і вийшла на терасу з книжкою. Сіла. Витягнула ноги і закурила. Здалеку бачила маленьку фігурку Майка — гасив світло. Бачила будиночки, що причаїлися у тропічних чагарниках, криївки для маленьких беззахисних людських тіл, які розпускаються у сні.

Розгорнула книжку. Читала неуважно, аж північне холодне місто почало зникати. Спочатку воно замовкло — сунули безголосі трамваї, а їхні номери затиралися, не чути було вологого звуку кроків на блискучій від дощу бруківці, не шуміли автомобілі, що повзли вулицями, мовчали дзвінки біля дверей крамниць. Годинники на вежах жестами показували повні години.

Потім затиралися деталі, найдрібніші, властиво, несуттєві: символічно огороджена ланцюжком клумба, ланцюжок більше пасував би для біжутерії, ніж для паркана, дерев’яні рами крамничних вітрин і картонні цінники біля товарів, металеві поручні балконів, вкриті плямами іржі, фіранки, затягнуті на вікна і кабелі, які сполучають вікна з лісом антен на дахах. У тумані розпливалися дахи та костельні вежі. Місто кришилося у поривах мокрого вітру, розпливалося, як легковажна мозаїка з мікроскопічних пікселів, а з-під цього щоразу чіткіше пробивався, ще малопомітний, але вже знайомий, майже статичний образ дна морського, колонії актиній, що непомітно пульсують у такт із морськими течіями, і самотні морські їжаки з блакитно-чорним оком, вліпленим нерухомо в неіснуюче небо.