Ольга Токарчук: Ольга Токарчук. Останні історії

— Це трюк. Там є дві особи, одна — від голови, друга — від ніг.

— Тут не написано, як це робити, але Кіш, напевно, знає. А ти звідки це знаєш?

— Всі це знають. Це старий фокус.

— Кіш сказав, що ні, що це відбувається насправді. Сказав, що можемо влаштувати показ магії на закінчення. І щоб зустріти китайський новий рік.

— Він почався вже місяць тому.

— Нічого, — радісно підсумував хлопчик і побіг.

— Чи ти виконав всі завдання? — крикнула йому вслід.

Вигукнув щось незрозуміле.

Після від’їзду голландок Майк почав привозити своїм невеликим човном якихось дивних мовчазних людей і поселяв їх у найскромніших будиночках за рестораном. Це були тендітні косоокі жінки та їхні тихі діти. Допомагав їм вносити до будиночків валізи, чи радше клунки. Троє жінок були старі й сиві, дві — молоді, певно, матері тих дітей. Вона спостерігала за ними, коли розвішували прання на поручнях бунґало. Не їли з іншими гостями. Кельнер носив їм їжу в двох великих мішках, їли разом, сидячи на дошках тераси.

Із однією з них, тією молодшою, вона зустрілася, коли сходила вниз. На шиї вона мала великий шрам, ніби від опіку. Покарбована шрамом шкіра тягнула обличчя вниз. Жінка опустила погляд, коли вони розминалися. Думала про них “ушкоджені”, бо швидко збагнула, що в кожного з них була якась вада, давня рана, шрам. Діти також — мали екзему або рахіт. Як виглядав світ, з якого вони прибули сюди? Пекло? Майк попросив, щоб вона його не запитувала про цих людей.

— Не запитуєш, я не відповідаю. Нічого не знаємо і все.

Вночі вона чула, що приплив якийсь катер, і група жінок зникла, але за декілька днів у будиночках за кухнею з’явилися нові. Вона нічого не запитувала.

Хлопчик, який курсував тепер згори вниз, до Кіша й назад, сказав їй, що це втікачі. Це звучало недвозначно. Втікачі звідкись, втікачі кудись.

Він узяв для фокусів її бавовняну хустку і просив, щоб зберігала всі коробки від сірників.

Наказала йому завжди бути на видноті.

— Я мушу постійно тебе бачити. Тобі не можна ходити до Кішевого будиночка. Домовились?

Він кивнув головою, але в його очах був такий самий подив, як тоді, коли вона прогнала з бунґало обридливу мавпочку.

Вона купила в буфеті в Майка п’ять листівок, всі однакові: лагідна затока, жовтий пісок і пальми на березі. Блакитне небо й зелена вода, як прекрасні світлини з “National Geographic”. Розклала їх перед собою, як пасьянс. Одну написала до мами. Попередню, подібну, надіслала їй на свята. Перерахувала, починаючи фрази з тире, етапи подорожі. Мама, напевно, тримала цю листівку на столі. Чотири листівки непорушно чекали своєї черги; подумала, що могла б їх надіслати голландкам, вони ж дали їй свої візитки. Листівки чекали б на них у їхніх холодних північних будинках, разом з іншою поштою, з рахунками за телефон і витягами з банківських рахунків, поки подорож на схід не замкне коло, і мандрівниці опиняться у тому самому місці, з якого вирушили. До мами ще написала: “У поштовій скриньці буде страхова квитанція, заплати, будь ласка, розрахуємося, коли повернуся”.

Порожнє помешкання, де повітря стужавіло в каламутну ґалеретку, в якій застрягли порошинки, світло не може крізь неї пробитися, розтоплюється і стікає віконними шибами. У маленькій кухні на столі лежить в’язка ключів і трамвайний квиток. У коридорі на підлозі кинуті дитячі кеди з присохлим до підошви болотом. Двері до лазнички привідчинені, а за ними в темряві слизьким слідом мандрує крапля органічного металу. Пучками досліджує клубок волосся на решітці стоку ванни. На килимі в кімнаті, відразу коло стіни, вже сто двадцять четвертий день утворюється клубок пилюки; завбільшки як горіх. Це таємниця, аномалія, процес, спрямований у зворотний бік часу, бо все довкола скоріше кришиться і розсипається.

У спальні на ліжку ще видно легку заглибину — хтось там сидів, дуже-дуже давно. Збоку лежить самотня тонка шкарпетка.

Дивилася на мавп, яким її нерухомість додавала відваги, ставали зухвалими й тепер підходили до самої тераси. Кидали на неї швидкі погляди і для перевірки показували зуби. Деякі з них мали причеплених до грудей малюків, довірливих і байдужих до безумства своїх матерів. Часом між ними вибухали суперечки — раптово починали пискливо верещати й кидатися несамовито одна на одну, щоб за мить про це забути. Колись, сходячи на обід, вона необачно залишила віконце в лазничці відчиненим, а повернувшись, застала безлад. Зникло мило.

Це було взаємне зачарування. Вони теж оточували будиночок колом і стежили за кожним її рухом. Коли вставала, вони реагували переляканим застережним криком; коли поверталася у свій фотель із тростини, вони починали заспокійливо шукати в шерсті одне одного комах. Вона спробувала собі уявити, як вони її бачать, бліду жінку, завжди в темних окулярах, перев’язану кольоровим саронгом. Чи зауважували вони нігті на її ногах, вкриті рештками блакитного лаку, її кістляві засмаглі коліна, маленькі складки шкіри на животі, пупок? Чи помічали зморшки довкола очей — світлі рисочки на засмаглому обличчі. А пласке вічко сережки в ніздрі? Краплі поту на чолі, блакитну гумку, якою стягувала волосся? Чи здавалася їм страшною, потворною, невдалою спадкоємицею їхньої мавпячої вроди? Чи була тільки розмитою плямою, якоюсь невизначеною загрозою, що ходить на двох ногах, чужістю.