Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Як ти можеш? Часом як ляпнеш щось…

Усі ще раз помішали каву, цього разу з якоюсь завзятістю. Озвався сусід:

— Тому й не працює ні радіо, ні телебачення. Оте ніби випромінювання перешкоджає радіохвилям і взагалі електроніці. Якісь радіації не дають проводити чогось… — він погубився в умовиводах.

— Отож, тільки газ нам і лишився… — тихо промовила його дружина, підносячи до губ чашку.

— Але треба сподіватися, що й газ перекриють.

Господиня поворухнулася.

— То що ж тоді буде? Чуєте, вже смердить з каналізації. А як заб'ється?

— Чим ви займаєтеся? — господар змінив тему.

— Пенсіонери. Просто пенсіонери, — ухильно відповів гість. — Я був службовцем. А вас часто бачив в автобусі. Ви ж тринадцятим їздите, правда?

— Так, тринадцятим, я висідав біля міської управи. Я працював у школі…

Дружина перебила його:

— Кажуть, під міською управою є бункери, і усі працівники там сховалися. Кажуть, там запаси води і консервована їжа на рік для кожного. Навіть кінозала.

Господар подивився на неї здивовано.

— Хто це тобі таких дурниць нарозказував?

— Я чула таке.

Він зігнорував її і знову звернувся до сусіда.

— Ви гадаєте, ці ковдри щось поможуть? Адже це звичайні ковдри… Нас якось повинні навчити, що нам робити.

— Кажуть, що ходили в комбінезонах і роздавали листівки. Були у тому домі, — він якось невизначено показав рукою. — До нас ще не дійшли. Може, дійдуть.

— А ви не гадаєте, що нам треба якось організуватися, хоча би нам, з цієї сходової клітки? Ви ж були у якомусь гарцерстві?

— Коли я був молодий, гарцерства не було, була Спілка польської молоді.

— А отже, були якось організовані, — уїдливо сказав господар.

— Пам'ятаю, що якби стався атомний вибух, треба було лягати під самим вікном і накрити голову руками.

— Дуже би то помогло. Якраз як оті ковдри на вікнах.

Він підійшов до вікна і відслонив маленьку шпарку.

— Цікаво, як пахне це коричневе повітря. Адже повинно якось пахнути. Озоном? Гаривом?

— Може, вулканічним пилом, — підказав сусід.

Господар затримався біля стінки і почав щось шукати на полиці з книжками. Витягнув альбом. Якийсь час роздивлявся його сам, ніби хотів пригадати, чи там і справді є те, чого він шукає. Затримався на одній зі сторінок і показав їм. Сказав:

— «Страшний суд» Мемлінґа. Люди встають з могил, архангел Гавриїл з палаючим мечем. Пекло — людські фігури летять у вогонь. Небо над пеклом червоне, стирчать чорні згарища.

— Навіщо ти нам це показуєш? Здурів, може? — запитала вона, а потім звернулася до гостей: — Я не знаю, навіщо чоловік вам це показує.

— А я не боюся дияволів і духів. Я можу боятися тільки людини, — хвацько відреаґував сусід. — Хтось же мав це спричинити, прийняти якесь рішення.

— Але ж ні, ви казали, що це землетрус.

— Все одно, землетруси теж мають причину… Парниковий ефект і так далі.

Господиня відставила чашку.

— Часом діються речі, на які людина не має впливу. Власне кажучи, дуже часто. Людина нічого не знає, нічого не розуміє, нічого не може собі запланувати, бо й так усе діється, як має діятись. Людина самої себе не розуміє, бо нею керують якісь емоції, інстинкти… Помідори, ми посадили собі помідори на грядці, і вони тепер достигли, якраз тепер вони найкращі, а ми не можемо їх зібрати. Усе діється інакше, ніж повинно.

Тим часом сусідка загіпнотизованим, переляканим поглядом вдивлялася в репродукцію, яка зараз лежала перед нею на столі. Їй, напевно, було недобре, бо на чолі в неї виступили крапельки поту. Кави вона не торкнулася.

— Я погано почуваюся, — сказала вона чоловікові. — Може, вже підемо?

Він немов отямився.

— Котра година? — запитав.

— Сьома… — відповіла господиня і, повагавшись, додала: «вечора».

Тоді гості підвелися.

— Гадаю, ми вже підемо. Перший візит не повинен… ох, що це я кажу. Може, завтра заглянете до нас?

Біля дверей, коли попрощалися, прозвучали останні фрази:

— Якби ви чогось довідалися…

— Будемо в контакті.

Обоє вернулися на свої крісла і посідали на своїх старих місцях. Відсунули від себе чужі чашки.

— Навіщо ти їх привів?

Але він не відповів. Зацікавлено переглядав якусь стару газету.

— Сьогодні після новин мав бути фільм…

— Вони були нецікаві. Були такі самі, як ми, перелякані й нудні. Бачив, у якому вона була стані?

Він знову не відповів, тому вона підвелася і поклала альбом на місце.

— Я не боюся, поки не починаю думати, але коли думаю, починаю боятися, — сказала. — Якби хоч той телевізор був. Як називався той фільм?