Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Навіщо ти увімкнув? Ти ж знаєш, що від учора нічого немає. Ми ж перевіряли? Чого ти?

Він не відповів. Сів на своє місце. Паніка розпливалася у сріблястому мерехтінні.

— Рибки. Мої рибки здохли, — сказав він згодом.

— Ну, й добре. Спершу вони, потім ми.

Він знав, що вона втішилася.

— Я хочу їсти.

Вона подивилася на нього зі сповненою недовіри ненавистю.

— Як ти можеш хотіти їсти, як узагалі можна думати про їжу в такий час. Чим ти став. Рослина ти, рослина. Альцгаймер.

— Корова.

Він підвівся й пішов на кухню. Витягнув із холодильника огірок і почав різати хліб. Затримав ніж, занесений над хлібом, і за мить уже шукав щось у нижній шухляді. Тримав у руці фінку, гарцерський ніж із давніх часів, з потрісканим руків’ям. Його зворушив цей вигляд. Фінка була тупа, але йому вдалося відрізати дві скибки хліба. Поклав їх на тарілку разом з огірком і приніс у кімнату.

— Це вже залишки хліба, не з’їж мені усе… Врешті-решт треба буде вийти, хоча б у крамницю, — сказала вона засніженому телевізору, не ворухнувшись.

Він хвильку вагався над тарілкою, а потім порізав хліб і огірок на дрібні шматочки. Її частину зсунув на другу тарілку і встромив їй у долоню. Вона покірно взяла. Коли поволі почали їсти, десь далеко завила сирена. Вона підвелася й підійшла до вікна, обережно відгорнула ковдру і виглянула. Він побачив смужку коричневого неба між будинками над її головою.

— Нічого не видно, — сказала вона шибі, а він скористався з нагоди й поцупив їй з тарілки кілька кусочків огірка.

Їли мовчки. Вона — наче їй було все одно, що. Його це дратувало. Він наколював шматочки їжі на кінчик фінки й клав у рот, старанно пережовуючи. Йому пригадався гарцерський табір багато, багато років тому. Добірний огірок з хлібом кращий, ніж вечеря в дорогому ресторані.

— Голод — найкращий кухар, — озвався він з повним ротом.

— Гадаю, що вона доїхала. Як їй хоч трошки пощастило, то вона доїхала щасливо. Зараз вона, мабуть, у нього. Сидять у якомусь сховищі, бо ж у Варшаві, напевно, є багато сховищ, ще з останньої війни, і вони безпечні. Кажу тобі.

Він притакнув.

— Краще нам було не дочекатися цього. Померти раніше. Знаєш, що тепер робитиметься, коли люди почнуть вмирати, як мухи, хто їх буде ховати?

— Так.

— Що так?

— Нічого.

— Ти щодня читаєш газети, дивишся телевізор і нічого не знав? Ніщо не віщувало лиха? Може, інші знали? Може, тільки ми не знали? Може, інші мали час підготуватися? А ти нічого не вичитав з отих твоїх дурних газет. Який же ти дурний.

Вона зітхнула і відклала пусту тарілку. Наслиненим пальцем зібрала ще кілька окрушин.

— Ми мусимо економити їжу, — пояснила.

Він вів за нею поглядом, коли вона протиснулася за стіл і шукала чогось на стінах, повних килимів і сільських пейзажів. Нарешті знайшла шмат голої стіни, вклякла перед ним, склала молитвенно руки.

— Що ти робиш? — запитав з іронічною посмішкою, бо вже знав, що вона збирається робити.

— Гівно, — вона заплющила очі і почала молитися. — Ангеле Божий, охоронцю мій, завжди біля мене стій, вранці, увечері, вдень і вночі завжди будь готовий мені помочи…

— Ненормальна, — сказав він собі й відніс тарілки на кухню. Вагався, чи помити їх.

— …борони й стережи душі й тіла мого і провадь мене до життя вічного. Амінь.

Підвелася й обтрусила коліна. Потім узяла дистанційку від телевізора і перекинула кілька каналів. На усіх однаково сніжило. Він став у дверях і запитав:

— Знаєш, як виглядають помідори у цій пітьмі?

— Як?

— Дивно. Учора, як я був на городі, ми ще не знали, що не можна виходити з дому, то стояв там і лиш дивився.

Він замислився з усмішкою на вустах.

— Ну, і що? — запитала вона і сіла у своє крісло.

— Вони гарно виглядали, це дивне світло якось так їх опромінювало, вони наче світилися, повні кущі помідорів, як шкода… такі гарні, а їсти не можна.

— Треба було назривати, може, ще вчора не набралися, — спокійно сказала вона.

— Ага, вже. Світили би нам зараз удома. А якби їх з`їсти, в животах би світили? Уявляєш — ми обоє ходимо, а з-під одягу пробивається світло, усе тіло світиться, весь живіт, і… і потім в уборній.

Вони хихотіли обоє. Він аж до сліз. Витирав очі рукавом, а сміх ще кілька разів спазматично повертався. Потім, виснажені, мовчки розвалилися у кріслах.

— Гадаєш, ці ковдри щось поможуть, це ж просто старі ковдри… — запитав він трохи згодом.

— Усі мають ковдри на вікнах, весь отой дім. Кажуть, у деяких містах є сховища. Ти щось чув про якісь сховища?