Ольга Токарчук - Гра на багатьох барабанчиках

— Чому ти говориш в минулому часі? Думаєш, що щось? Що ти думаєш?

— Дай мені спокій, — він підвівся й пішов у свою кімнату. Зробив шпару між ковдрою і луткою і виглядав назовні. Усюди те саме. На вулицях нікого.

— Заслони негайно, ідіоте скінчений, ти ніколи нічого не навчишся… Хочеш, щоби тобі баньки випалило? — сказала вона, засунувши голову в його кімнату.

— Це мої баньки і моя кімната.

Вона вийшла. Він витягав рибок сачком, зробленим із панчохи. За хвильку мав їх там цілу купку.

Великі очі скалярій дивилися просто в стелю. Йому тремтіли руки, коли їхні маленькі хвости заплутувались у дірках сачка. Викидаючи їх в унітаз, заплющив очі.

— Може, вибухнув вулкан, і це вулканічний пил, який потрапив в атмосферу, — говорила вона з кімнати. — Тому так темно. Тоді не було би ніякого зараження, і можна було би вийти. Так нібито погинули динозаври.

Він щось буркнув.

— Нічого не росло, вони не мали їжі й здихали.

Раптом вони почули брязк розбитої шиби. Обоє завмерли. Він, нахилившись над унітазом, вона біля крісла.

— Що це було? — запитала пошепки.

— Мабуть, не всі сидять удома. Може, грабують нашу крамницю.

— Заберуть усю їжу. Хулігани. Дзвони в поліцію.

Він подивився на неї і постукав себе пальцем по лобі.

— Телефон не працює. — Але усе ж підійшов до дверей на сходову клітку і подивився через вічко. Потім обережно прочинив двері. Чути було голоси, які несла луна поверхами будинку.

— Я піду чого-небудь довідаюсь, — шепнув він їй, але вона схопила його за рукав і скривила лице, прагнучи затримати його цією гримасою.

Він висмикнув руку. Зник у темному прямокутнику дверей. Вона висунула голову назовні й слухала. Потім повернулася до кімнати і почала прибирати зі столу тарілки. Витягнула з банки квашений огірок і швиденько з'їла його. Сіла біля столу і тихенько сиділа, як статуетка. Він повернувся збуджений.

— Я запросив отих знизу, — сказав.

Вона схопилася за голову.

— Ну, й навіщо? Про що ми говоритимемо з ними?

— Вони зараз прийдуть.

Вона почала змітати зі столу окрушки й вигладила скатертину.

— Слава Богу, що газ ще є. Постав воду.

За хвилину гості зашелестіли у передпокої. Почувся тихий стук у відчинені двері. Сусід пропустив жінку вперед. Вони привіталися.

— …ський, — сказав сусід.

— …чик, — відповів господар.

— Стільки років ми живемо під вами і ніколи у вас не були. Добрий день.

— Проходьте, будь ласка. Зачинимо двері, — сказала вона.

Сусіди нерішуче стояли в коридорі, потім погодилися зайти до кімнати. Зайняли обидва місця в кріслах. Якийсь час усі ніяково мовчали.

— Може, вип’ємо кави? — запитала вона, стоячи над ними з рушником у руках.

— Ах, ні, шкода клопоту… — стримував її сусід.

Маленька сусідка сиділа на краєчку крісла. Господар присунув собі стільця і сів біля них.

— Добре було би випити кави. Невідомо, як довго буде газ… Може, це остання кава в нашому житті… — він намагався пожартувати.

— Ах, припини вже, — сказала його дружина неприродно веселим голосом. — Мелену чи розчинну?

— Мелену, якщо можна.

Вона зникла в кухні. Він нетерпляче запитав:

— Чи ви щось знаєте? Що це було? І взагалі.

— Кажуть, що був страшний землетрус, усюди, що ніби зникло пів-Европи, що Голландія вже під водою, що Штати і Японія перестали існувати.

— Але ми нічого не відчули, — сказала вона, стоячи у дверях з пакетом кави в руці.

— Бо ми на несейсмічній території, — зганив він її цією простою відповіддю.

Сусід продовжував:

— Усе їм повибухало, атомні станції… Тому говорять про зараження.

— Це — і, мабуть, вулкани. Тому так темно. Я ж казав тобі, — звернувся він до дружини, яка вже несла на таці каву.

— Мій чоловік висунув таку гіпотезу, — сказала вона, розставляючи чашечки, — що сталося те саме, як колись із динозаврами…

У цей момент маленька сусідка безрадно розплакалась, ховаючи лице в хусточку. Сусід погладив її по руці.

— Жінки завжди все переживають сильніше, — пояснив він. — Наші діти в Штатах. Двоє. Мали приїхати на Різдво.

— Не буде ніякого Різдва, — невиразно схлипнула маленька жінка. Виглядала вона так жалісно, що в усіх стислося в горлі. Настала тиша, яку знищило одночасне дзенькання усіх чотирьох ложечок у чашечках.

— Наша донька теж якраз учора поїхала до… нареченого, — озвалася господиня. — Якраз уранці, а це все сталося через кілька годин, тому ми теж переживаємо.

— Чому ми завжди переживаємо за дітей, навіть як вони вже дорослі, а не за самих себе? — по-філософському запитав її чоловік.