Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

– Зараз я є. Ти шо, в глаза балуїшся?

– Те, що я бачу, і те, що у вас в голові, – між цим є різниця.

– А то, шо я тобі втираю вже три дня – по барабану? – Іван замучився за ці дні від відповідей, тому огризнувся: – У мене в бошці – вже мівіна, а не мозги.

– Не виправдовуйтесь, – сказав слідчий. – По-моєму, у вас там все згоріло давно. Так, як ці стіни.

– Коли тут палили хату, я кімарив третій сон. Снилося, шо я марафоню містом, а за мною – ведмідь.

– Ведмідь? – спитав слідчий і записав щось собі у блокнот. – А як він виглядав?

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.

– Як тушканчик, йомана.

– Ми можемо це розцінити, як небажання співпрацювати зі слідством.

– Він мене загнав в тупік Лєніна і чуть не розписав під хохлому. Загнав так, прям як ти зі своїми допитами.

– Це весь сон?

– Коли він завалив мене, то це був не він. В смислі, походу, мене просто схватили двоє робочих грального клубу, бо я бив клавіатурою по столу. Карочі, прикінь, уві сні мені ці робочі втирають, шо я тіпа грав гру, де треба було звалити від ведмедя. А мені ця гра на весь монітор сну вивелася.

– Дивний сон. Але тут вам не гра, тут не втечеш.

– Я й не намилювався. Нашо рвати когті, якшо ти чистий перед законом?

– Всі ми чисті, як після пральної машинки, – заявив слідчий і повернув до суті. – Хтось може довести, що ви спали в цей час?

– Ведмідь може, – посарказмував Іван. – Тисячний раз, Валєра, втираю – мої брати були зі мною!

– Які теж спали з вами в одній квартирі в той час?

– Да!

– Звісно, якщо ви разом палили цей під’їзд, то разом і спали в одній квартирі.

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.

– Якшо ти так ровно знаєш, шо це я з братами тут мутив підпал, то чьо на відео їх нема?

– Це таємниця слідства, підсудному не надається така інформація.

– А це твоє слідство прикидає, який нам був понт з братами тут робити цей шикаладний армагєдон?

– Семиніженко, а який сенс ваших питань? Ваші міркування на хід слідства не вплинуть. Тут питаємо ми. Нам від вас треба тільки факти і дача показань.

– Мені нема чьо тобі дати, – сказав І-три і почухав кулак.

Слідчий глянув у пройом між перилами до першого поверху, в якому вони стояли, і кілька хвилин мовчки туди вдивлявся.

– Слухайте, а чим ви раніше в житті займалися? – спитав він у Івана.

– Раніше? – перепитав Іван, йому треба були ці кілька секунд для влучнішої відповіді. – Раніше я не допирав, шо ведмідь, який за мною так плотно женеться, – це тікі гра.

– Бачите, як тюрма дозволяє людям прозріти.

– Бачу, як мутки з усього видавити нужну інфу роблять людину сліпою.

– Це ви на кого зараз натякаєте?

– Та ні на кого. Ти давай вицепи вірнякове зерно. А то, то тут, то там – прям мировий зговор. Про шо я? Ага, я просто прикинув, шо в цьому смислі, в смислі осліплення раді блага, робота внутрішніх органів смахує на роботу, так сказать, релігійних організацій.

– Якшо людина робить з під’їзда пекло, спалює заживо людей, то релігійні організації не допоможуть затримати і посадити цього, м’яко кажучи, Сатану. Для цього й потрібні органи. Тому це порівняння недоречне.

– Але церква може вбити людям в чайники адекватного Бога, який винюхує істину, а не чоткі трудові звіти.

– А для декого істина і звіти – це один і той же Бог.

Того дня в слідства не з’явилося нової інформації по справі. День нив слідчому, ніби суглоби остеохондрозника. Нічого підозрілого, ніяких зачіпок поведінка Івана, що нагадувала випалену дочорна стіну, не давала.

Іван ліг спати в камері, де було ще тридцять таких, як він, ні в чому не винних, тимчасових, непотрібних, зайвих людей. Він спав, а поруч з ним на ліжку лежав великий ведмідь і стежив за Івановим рівномірним диханням.

Наступного дня його завели в слідчий ізолятор. До нього прийшов адвокат, якого йому надала держава. Іноді ходиш з камери в слідчий ізолятор, з карцеру в парк, з міністерства назад у камеру і розумієш, що різниці особливої нема – це все тобі надала держава, спробуй вирватися.

– Мене звати Анатолій.

– Іван.

– Іване, давайте начистоту і по-швидкому. Я дивився документи по вашій справі. Ми можемо виграти суд, я раніше стикався з подібними провадженнями, знаю кілька дірок в законодавстві, ми зможемо ними скористатися.

– Манав я ці твої дірки. Правда не має появлятися через якіта там дірки. Правда ж тобі не дирокол.

– Суд цього не зрозуміє. Правди для суду не існує. Для нього існує тільки доведена в суді правда, відчуйте різницю. Часто правдою є те, про що найголосніше кричать. Так нам і треба буде діяти.