Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Раптом перед нею постав волохатий бомж! У нього розтріпане обличчя, запухлі очі, з рота гидкий кислий запах, він вдягнений в брудне лахміття. Бомж потягнувся рукою до її сумочки. Вона перелякалася, але щось знайоме розпізнала в обличчі цього безхатька. Він смикнув за сумку і гаркнув до неї:

– Віддай, грішниця!

А вона у відповідь смикнула сумку до себе і голосом, у якому вчувався цілий букет емоцій – подив, острах, злість, цікавість, – закричала:

– Отець Никон? Це ви?! Що ви робите? Віддайте сумку!!

Бомж відсахнувся від неї, насуплено витріщився, на кілька секунд глибоко вдивився їй в очі.

І втік.

Сумка лишилася в жіночки в руках, її трусило від шоку. Вона, перелякана і здивована, сіла перевести подих на лавку, на якій зазвичай сидять Івани.

Вона впізнала отця Никона, який проводив службу в церкві їхнього села. Отець Никон приблизно рік тому просто зник з села. І ніхто про нього відтоді нічого не чув.

Ось так Бог карає за несанкціоноване відмолення гріхів внутрішнім органам.

Релігія – підступна річ. Через неї можна позбутися не лише нирки, а й самої віри.

Повністю зневіритися в людстві.

Навіть якщо твої наміри були найвищі.

Архітектура особистості ніколи не є сталою. Часто стається так, що природа знову поглинає найвишуканіші архітектурні ансамблі.

І-три, який своїм верхнім брейком вибивав танцюристам на діскарях нижні щелепи, який робив ляльки вуду з гантель, у якого замість сосків було ще два кулаки, потрапив у СІЗО. Тут наше світило припало на коматоз, йому світило десять років тюрми.

Його затримали в джакузі, у відділок везли в одному рушнику на попереку і з шампунем на лисині. Скільки б слизу й піни не було на голові, з автозаку він вислизнути не зміг.

Гопника звинуватили в умисному масовому вбивстві людей шляхом підпалу житлового будинку в районі, де мешкали Івани. Будинок зайнявся вогнем вночі у загальному коридорі третього поверху, загорівся любовний лист, надісланий мешканці однієї з квартир від коханого моряка. Хто його підпалив? Як вогонь перекинувся на поручні, на двері квартир? Полум’я проникало в квартири гірше цигана. Пожежники трудилися чотири години, і коли закінчилися вогнегасні суміші та вода, останні ознаки вогню доводилося гасити краплинами поту.

Мешканці не мали можливості спускатися прольотом вниз, там не було чим дихати, і сильно пекло повітря, тому дехто з них так і не наважився прокинутися. Кілька осіб викинулися з вікон, у які так любили дивитися на світанку. Людська смерть гнучка і прониклива – стіни, вікна, двері не заважають її довгим пластиліновим пальцям з нігтями, з-під яких ніхто ніколи не чистив бруд.

Слідство підозрювало також і братів Івана як співучасників злочину. Коли пацани через свої канали дізналися, що йхнього брата забрали, то закинули свої туші в найглибші підвали району і видзвонювали по найближчим кентам можливість по-тихому виїхати з міста, з країни, з цього суцільного головняка.

Бо й справді, Івани до підпалу ніяким боком не при ділах. Очевидно, хтось їх підставив, дав наводку, хотів звести з ними рахунки.

На третій день утримання в СІЗО, після кількох коротких допитів про те, де знаходяться його брати, і про те, чи він причетний до підпалу, Івана повели на місце злочину в розрахунку на те, що він у чомусь проколеться, що його видадуть хоча б якісь натяки.

З Іваном у спалений під’їзд, де досі важко було дихати, і де стіни були чорними і горбулястими, як шоколад з горіхами, поїхав слідчий з двома своїми помічниками. Слідчий виглядав тупувато, розрізом його очей не розкрамсаєш хліб на дві частини.

– Ну, розказуйте, як все було, – прямо почав слідчий і пальцем задлубався в стіні, ніби вишукуючи докази злочину.

– Ніяк не було, – відповів І-три. – Мною тут і не пахло.

– Як це не пахло? Вам же показували відео з відеокамери, де ви проходите біля сусіднього будинку в напрямку цього під’їзду за двадцять хвилин до підпалу.

– Це не я, це падстава. Сотий раз вам це мусолю. Просто на відео у когось був такий же прикид, як у мене.

– Може, тебе й зараз тут нема?

Іван глянув на слідчого, як на дебіла.