Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

Гопник кілька хвилин приходив до тями, віддихувався, спльовував біль, знесилено намагаючись цим болем потрапити на берці двом бикам.

Худий чоловік витер черговий байкал поту з чола і хирлявим голосом – таким говорять люди після операції на серці – сказав:

– Ось папір, ось ручка. Постав свій підпис на трьох аркушах, внизу. А за все інше ми потурбуємося самі.

Іван важко дихав і дивився на аркуші паперу. Порожні аркуші! Порожні! На них можна буде написати все, що завгодно. Він не подумав, він відчув, що папір, який йому підсунули, – це і є прожите ним життя. Порожнеча, яка після його розчерку може трактуватися відповідними органами як завгодно. Все попереднє життя – злочин, під яким йому лишилося поставити підпис. Але хіба злочин – мати порожній аркуш життя?

І-три ще кілька разів уповільнено кліпнув і втомлено схилився і торкнувся лобом цих аркушів. У нього з горла вузеньким струмочком стікала кров і слина, з очей – сльози. Сльози проступали не від гіркоти моменту, а від того, що від деяких ударів сильно пекло в очах. Ця суміш замастила аркуші, кількома повільними рухами лоба він розсунув папери, кілька білих життів впало на підлогу.

– Рєпін, – сказав худий голосом, яким люди говорять після операції на мошонці.

Він поправив аркуші, підняв ті, що впали, склав докупи й акуратно поклав їх знову перед Іваном, так, ніби презентує йому кулінарний делікатес, зроблений власноруч. Після цього знову вийшов з кімнати на годину, впродовж якої два бики синхронно і впевнено дубасили Івана.

Через годину втретє зайшов худий чоловік – з чаєм і бутербродом, поклав їх перед Іваном, сів за стілець і став мовчки читати газету. Санітари відступилися від Івана. Така шахова позиція зберігалася на полі хвилин п’ятнадцять.

– Чай холоне, може, вип’єш? – питав худий голосом, який буває після операції між сідницями.

Після третього такого питання Іван щось пробурмотів.

– Що? – перепитав худий голосом, який буває після операції на вуздечці.

– Розв’яжи, – важко промовив Іван.

Худий поправив комір на сорочці, подивився на Івана з таким виразом, з яким жінки реагують на невдалі жарти, і вирішив:

– Відв’яжіть йому праву руку, подивимся на цього Модільяні в ділі.

Руку Івана відв’язали, зняли з неї кайданки. Він розумів, ще після перших побоїв, що наручники на зап’ястях можуть бути прикріплені завжди, до того часу, поки він живий. І ще трохи після смерті. Жив без наручників, а якшо здохну – мені буде по барабану – з ними чи без них, рішив Іван. Він з прихованою насолодою покрутив вивільненою кистю так, ніби потягувався після тривалого сну. Глянув на худого і глухо процідив:

– Ващє.

– Ага, – погодився той. – У нас тут не підворотня, ми офіційний заклад. Тому треба дотримуватися формальностей. Отам внизу, справа, можеш ставити підписи.

– Даси потім крапаль пробігтися зрачками, шоб я знав по всій красі, як я спалив той грьобаний під’їзд.

– Ок, Семиніженко, без проблем.

– Ага, і ше одне. Не вплутуйте моїх братів. Діло беру на себе, ясно? Єсі шо, вони тебе найдуть. Шариш?

– Без проблем, підпис постав на трьох сторінках, про запас.

У гопників Іванів було неписане правило – вижити будь-якою ціною. Вони знали, що може наступити момент, коли виживати доведеться ціною здачі своїх принципів і пацанської честі. Але по поняттям братів – якщо тебе силою хоче зсучити міліція – піддавайся, здавайся, підписуй все. Головне – вижити, набратися сил і через певний час віддячити їм по повній. Та й на суді можна буде стверджувати, що з тебе силою вибили покази. Адвокат допоможе.

Іван спробував випити чай, але той виявився дуже гірким, і гопник не захотів його далі пити.

На суд Івана завели через кілька днів. У приміщенні були десятки насуплених громадян, серед натовпу Іван помітив знайомого спеціаліста зі смертей, який їм з братами колись не раз допомагав. Того, який схожий на одного з тих мультяшних колобків, які ведуть слідство. Очевидно, що знайомий прийшов сюди не просто так, а щоб згодом передати інформацію братам, які й досі переховувалися на волі. Спеціаліст зі смертей передасть інформацію про життя.

Люди з кривими виразами облич волали Іванові в потилицю, звинувачували у всіх смертних, одна жіночка поцілила йому згустком слини в щоку. Не важливо, що ти доконечно знаєш про певну людину, – важливіше, що ти про неї думаєш. Тому плюй на неї, коли дозволяє дух натовпу і внутрішня лють. Іван дивився на цей броунівський рух і бачив замість облич порожнини, білі аркуші паперу, на яких просто не було жодних підписів. Я тут, а ви там, бо вас ше ніхто не підписав, думав Іван.