Павло Коробчук - Священна книга гоповідань

– Карочє, я викупив, шо нікого не парить, шо я в натурі ні в чому не винен. Всіх тепер парить тікі те, шо я маю довести свою невинуватість.

– Десь так. Справа резонансна, щодня під стінами суду збираються розгнівані люди, вони готові вас, м’яко кажучи, розірвати на шматки. Те, що ви постійно будете стверджувати, що ви не винні, нікого не переконає. Для виграшу справи мало голої правди, вона має бути переконливою.

– Фарисеї.

– Перепрошую?

– Нічьо. Забий.

Іван глянув на нього, як на Іуду.

– А ти сам, Толя, мені віриш? – спитав він у адвоката.

– В те, що ви невинні?

– Ага.

– Скажімо так, моя робота полягає в тому, щоб наші з вами алібі і аргументи були сильніші, ніж контраргументи опонентів.

– Тоїсть, тобі главне – комусь затерти так, шоб повірили, але самому вірити тобі в шось – без понту. І чим, при такому розкладі, ти не пастор, який проповідує аграріям слово Боже після того, як спить з монашками?

– Давайте без риторичних звинувачень.

– Та мені по боку. Але я можу тут провтикати десять років. І провтикати, як ти кажеш, – риторично.

Адвокат поправив свої велосипедні окуляри, розгорнув на столі папку з паперами, кілька хвилин погортав їх і спитав:

– Ви ніколи не були в Одеській області?

– В смислі?

– Просто в Одесі нещодавно відбувся подібний підпал. Тамтешні слідчі шукають винних, от ми й проводимо аналогії.

– З цими твоїми міліцейськими аналогіями мона засадити навіть гладіолус. В смислі, в тюрму засадити, а не на клумбі. Не був я ніде, я в житті далі своєї області світу не нюхав.

– А це даремно. Треба ж іноді розширяти горизонти.

– Щоб побачити істину – не канає трудитися. Треба напастой лежати і стогнати.

– Десь так і казав Еміль Сьоран.

– Еміль Сьоран? Це один з ваших підсудних, якого ви витягли з тюряги?

– Ні, це французький філософ.

– Ну от бач, мені для того, шоб виражатися фразами французької філософії, мона й не покидати свій район.

Після недовгої паузи адвокат спитав:

– Ви курите?

– Я не підпалював там нічьо.

– Ні, я не про це. Може, вам цигарок в камеру принести?

– Чьо ти такий добрий, блін, як самарянин якийсь?

– Знаєте, іноді природна поведінка людини лише здається добротою. А в цій ситуації краще сказати, що для мене це лише сухі правила хорошого тону.

– Тоже Еміль Сьоран?

Адвокат глянув на Івана, як на дебіла. Іван не помітив цього погляду і спитав зовсім інше:

– Які у мене шанси, шоб вийти?

– Ну, ви точно колись звідси вийдете. Я би ставив питання інакше. Скільки часу займе те, щоб вас звідси випустили. Все залежить від темпу слідства і від вашого бажання співпрацювати з ним.

– Тоїсть, вияснення правди тут нікого не парить?

– Правда, якою б вона не була, – це те, що під час вироку суддя зачитає з папірця.

Вони ще довго говорили, але вже посутніше, по деталях справи. З’ясувалося, що в підпалі також підозрюють одне місцеве кримінальне угруповання. Адвокат також розповів, що керівники цього кримінального угруповання добре підмазують слідство для того, щоб відвести від себе підозру, і, якщо добре копнути, то можна потрапити на правильних людей, які допоможуть роздути цю зачіпку.

Наступного дня Івана повели на допит. Посадили за стіл, і він просидів так у порожній кімнаті більше години, в кайданках, в тиші. В тиші, як у кайданках.

Потім у кімнату зайшли троє людей – двоє бикуватих мужиків, схожих на санітарів у морзі, і худий нервовий тип, якому піт заливав лобове скло, і він постійно витирався носовичком. Худий тип мовчки сів навпроти Івана й заглибився очима йому під череп. Іван з упевненістю, з якою він дивиться на бікс під нічним клубом, втикав на опонента. Війна поглядів тривала кілька хвилин, літали фугаси, звучала артилерія. Потім чоловік встав і вийшов з кімнати. Ні слова не було промовлено.

Відразу після цього на Івана кинулися двоє биків, скрутили його, прив’язали до стільця. І почали мудохати. Били філігранно, щоб не лишалося слідів – в нирки, в сонячне сплетіння, під печінку, ребром долоні по шиї. Це тривало більше години, без слів, тільки з болючими криками і злими стогонами Івана.

Згодом в кімнату знову ввійшов худий жевжик. Приніс з собою папку з паперами і ручку. Поклав перед Іваном і сів навпроти. Бики відійшли від них, розправили свої уявні санітарні погони і знову стали біля стіни, так, ніби вони всю цю годину там і стояли, так, ніби Іван сам себе замордував.