Юля Пилипенко - Руденька

– У тебе все гаразд? Як їжа?

– Чудово, дякую. Мені допомогли поїсти. – Я з вдячністю подивилася на італійського хлопця своєї сусідки по палаті.

– Ти хочеш умитися?

– Дуже. Хочу відчути дотик води. Але я…

– Я допоможу тобі.

– Яким чином?

– Я тебе віднесу. Не бійся, я не завдам тобі болю.

– Гаразд.

Мені завжди хотілося, щоб чоловіки носили мене на руках. Але це був не той випадок… Він обережно розплутував якісь дроти, трубки, крапельниці… обережно взяв мене на руки, але я закричала. До мене дійшла вся суть вислову «пекельний біль».

– Прошу тебе… не треба. – У мене потекли сльози.

– Ну ж бо ще раз… останній. Спробуймо один раз, якщо не витримаєш – я дам тобі спокій. Обіцяю, – ласкаво запевнив мене мій санітар.

– Спробуймо. Я витримаю.

Він доніс мене до ванної. Я не розуміла, чому йому так важко. Я важила п’ятдесят з лишком кілограмів…

– Коли вмиєшся – натисни на кнопку у ванній. Я віднесу тебе назад.

– Я тобі вельми вдячна…

Все було б гаразд. Якби у ванній не виявилося дзеркала. Те, що я побачила… це не було моїм віддзеркаленням. Ось коли до мене дійшло, що значить «не вірити своїм очам». Я не те щоб не вірила своїм очам… я просто відмовлялася їм вірити. Цього не може бути… Це не я… Це не моє обличчя… Це взагалі не обличчя… Я вдивлялась у відображення в дзеркалі і ладна була закричати від жаху… але заважав шок. Тоді до мене дійшло, що востаннє я дивилася на себе в дзеркало в Ізраїлі… а це було… досить давно. Губи були розірвані, і я не розуміла, чому… а моє лице… від мене залишилися тільки очі… решта належала людям з фільмів жахів. Волосся… було фіолетового кольору. Я розуміла, що з моїм тілом – ще гірше… і я боялася подивитися. Але подивилася… до мене все дійшло дуже швидко: ось чому вони удвох мене піднімали… ось чому Геральду було так важко… Вперше в житті мені стало себе шкода. По-людськи шкода. Сльози градом текли по обличчю, і в голові була тільки одна думка: «А що коли так тепер буде завжди? Навіщо тоді мене врятували?» Я не знала, що мені робити, не знала, як жити далі. Мене вбило власне відображення у дзеркалі… знищило… пошматувало… розтоптало… Вмиватися? Але що тут умивати? Червоно-синє опухле тіло? Те, що раніше було моїми губами? ЩО ТУТ УМИВАТИ? Починалась істерика. Я ненавиділа себе за свою слабкість, обличчя і тіло – за їх потворність. Я не могла ні вмиватися, ні натиснути на кнопку. Треба було щось робити… Треба вимкнути емоції й увімкнути голову… Я знов підвела очі й подивилася в дзеркало. Спокійно. Думай. Думай. Просто думай. Подивися на себе збоку.

Отже… що ми маємо на сьогодні: ти ганчір’яна безпорадна лялька… Ти не можеш рухатися, їсти – ти не можеш нічого без сторонньої допомоги – це раз… Ти – потвора, і це факт – це два. За твоє життя боролися люди з усього світу, і Геночка перевернув ради тебе цей світ. Вони всі боролися не для того, щоб ти скиглила зараз, дивлячись на себе в дзеркало – це три. Твоя мама не замислюючись ризикнула всім, щоб ти просто могла зараз тут дивитися на себе в дзеркало – це чотири. Я наводила аргументи… п’ять… шість… сім… вісім… і я дивилася на себе, як на сторонню, незнайому людину. Я опустила очі, підняла їх ще раз, востаннє подивилася на себе в дзеркало і тихо сказала: «Дівчинко, я не знаю, хто ти, але я тобі допоможу. Обіцяю. Я поверну тобі твою зовнішність і твоє життя. Я боротимуся разом з тобою. Я обіцяю. День по дню тобі ставатиме краще. Все заживе. Минеться. Обіцяю. А тепер натисни на кнопку».

Геральд відчинив двері, зайшов у ванну, взяв мене на руки й одніс назад у ліжко.

– Тобі легше? Ти вмилася?

– Геральде, скільки я важу? Мене ж зважували, я пам’ятаю.

– Навіщо тобі це… зрозумій, це все просто зайва рідина, яка накопичилася в твоєму організмі через хворобу та операцію… мине час, і все стане на свої місця.

– Скільки зайвої рідини? Геральде, скажи мені.

– Двадцять з лишком літрів… – він промовив це дуже тихо.

– Скільки часу має минути? – Мені здалося, що мене ошпарили окропом.

– У кожного по-різному… іноді місяць… іноді три… іноді… все залежить від фізичного й емоційного стану.

– Ясно. Отже, у мене є два тижні.

– Чому саме два тижні? – запитав він здивовано.

– Неважливо.

– Гаразд… я можу щось для тебе зробити? – турботливо поцікавився мій медбрат.

– Так. Мені потрібен доктор Малага. І фізіотерапевт.

– Про доктора Малагу я пам’ятаю. Фізіотерапевт прийде до тебе через кілька днів.

– Спасибі тобі за все, що ти для мене робиш. І за те, що… не відвертаєшся від мене.